— Люборацкий! — гукнув учитель.
Антосьо піднявсь на ноги і стоїть ні живий, ні мертвий; цензор вже поморгує, а учитель мовчки переглянув і кинув в очі:
— Лучше старайся! — каже, а сам гукнув на другого і обернувсь очима в другу сторону.
Антосьо схопив тетрадь на льоту, поклонивсь учителеві і, як цей обернувсь, дав дулю цензору.
— Господин учитель! — заговорив цензор, — Люборацкий дули даст.
— Что ты делаешь, Люборацкий? — гукнув учитель.
— Нет, господин учитель, он врет! Спросите учеников!
— Врет, врет, — заговорив увесь клас, а найбільше ті, що вже мали «упражнєнія» на руках. Ці вже на цей раз різки не боялись: як «упражнєнія» роздають, то так і клас пройде, — то й загули. Цензор щось почав балакать, та учитель не зважав, то він замовчав, тільки головою похитав.
Не помстившись тепер, він не хотів свого дарувати й почав, як там кажуть, гонити: став рити, якмога, аби таки вибили.
Третій клас виходить вікнами в садок, то учитель було й перегнеться за вікно. Тут-то й лахва для школи: один по другому встають, і кожен чита з книжки; дочита один, то встає другий, читає. А учитель там собі, за вікном. Як же другі читають, то нічого, а Антосьо хоч і без книжки говорить, та цензор гука:
— Люборацький! чого ти читаєш? То учитель почує і собі озветься:
— Ты зачем читаешь?
— Нет, господин учитель, то он врет. От выслушайте меня!
Учитель вислуха й нічого.
Ця гонитва багато помогла Антосьові; бо він, хоч і не дуже боявсь бійки, та постановив-таки на свойому поставити, щоб не вибили! І вчився з немочі!
XI
Тимчасом екзамен зближався. Страху-страху, боже, твоя воля! Не один останню копійку протратив на свічки, та молився по цілих ночах, щоб бог поміг щасливо. Солдати, мабуть, смотру так не бояться, як тут екзамену. І Антосьо щиро молився. Перед самим екзаменом і не снідав. Та не він один, а рідко хто снідає, йдучи на екзамен, аж мовби це у звичай ввійшло. От Антося і в четвертий клас «попромували».
Хто його зна, де та дітвора такої пихи набирається. Аби тільки в четвертий клас перейшов, то наче не той хлопець стане: задере носа, що куди! і з ким вчора горобці дер, сьогодні й поглянуть не хоче. І Антосьо так: зараз десь і маніжка в його взялась і така жилетка, що до маніжки; й прості чоботи виваксував. А що бідним шароваркам, то найбільше досталось. Були вони прості димові, та ще й зроблені на славу: як Дунай широкі й короткі, чуть нижче колін. В свою пору були вони й довші, та Антосьо вигнався за рік. До цих то шароварок здумав він стремена вчепити, та не мав з чого, так з ниток — тільки випростувався, стремена й порвались. Що робить? Понадрізував халяви й попришивав шкурлати з-на п'ядь шириною. Та й пришив же! — циганською голкою і суччю. Тоді й натяг до сподоби. — Оттак виштатувавшись, надів кашкет набакир, підняв плечі чуть не до вух і почав ходить «стибнівкою» взад і вперед по подвір'ї, — за подвір'я вийти нехватало сміливості. А сюртук у бідолахи сірий, суконний; стан аж на плечах і кожний ґудзик іначий, — навіть білі були між чорними, — той з вушком, той з дірками, на тому якісь квітки, на другому вовча голова, той як десятничок завбільшки, а другий більш гривні. До того ще й столи чисті в хазяйок, що як пишеш, то по самі лікті так заялозиш, наче ковбаси продавав. Та що кому до того? ось він четвертокласник уже, — пусте, що сорочка, як на чумакові, біла. З такою міною Антосьо й хурмана привітав.
— Чого воно їжиться? чого дметься, як шкурлат на жару? — думав собі хурман. — Хіба я не знаю, що воно за птиця? Своя ж сестра ріднесенька на його плюнуть не хоче, то чого б я дувся? Що попович? Овва! яке ж невидальце! — Так дума собі хурман, а того й не знає, що ні Антосьо, ні його «камбраття» й не думали чваниться родом: вся біда, що він четвертокласник — от що!