— Чи не маєш, серце, що смачненького з'їсти?
— Та чого ж тобі?
— Так чого смачненького, — відказав, чухаючись одною рукою, а другою державсь за одвірок. Через годину панотець затирав сметану з свіжим сиром, випивши чарку оковитої. Таки добре підопхавши кишку, він згадав й паніматку, та й гука:
— Попаде, попаде!
— Та чого там? — озвалася вона. — Іди, серце, їсти!
— Їж, їж! — каже попадя. — На тім і скінчилось.
Вклав панотець півбуханця хліба та мисчину сметани з сиром, надяг підрясник і потяг за ворота, зоставивши мухам долизувати в посудині.
Вже паніматка і з робітникові вправилась і все, а панотця все ще не було зо двора.
Ми себе забули і своєї мови цураємось, а шляхтичі, — хоч які то вони на Поділлю: ні нашим, ні вашим, — не цураються своїх звичаїв, не соромляться... Та ще мало: вони думають, що наша правобіцька сторона — то Польща, і так діла повели, що там зовсім взяли верх. Якби в нас наука друга! — а так і не диво, бо сліпому що? — скачи, бо рів! Він і скочить, та в дуб головою... Хіба старі панотці свого не цураються; та й на них добрі сільця понаставляли; ще не так на самих, як на їх дітей.
О. Гервасій вчився по псалтирі і вийшов панотцем простим, людяним, почувався українцем і держався старосвітчини; та не знав більше світа, що в вікні. Росолинський, загнуздавши його, і сам того не тямлячи, почав огульну роботу: то на це, то на те подивляться в розмові; то на світ, то на світові потреби сьогочасні, і більше, й більше; звели й на дітей.
— А що, ksiezе, — почав пан, чи ви учите своїх дочок? Я не знаю.
— А як же? вчу: старша вже по книжці молиться, корови доїть, а їсти як зварить, то не від'їсишся!..
— Ха-ха-ха! — почав пан. — То панна Марія корови доїть, їсти варить? Ха-ха-ха! То це в вас наука?! Та це тільки мужикам пристало; а ваша дочка панянка, — як таки можна!..
Як на шпильки посадив бідного панотця; зчервонів неборак і каже:
— А доїть дочка корови, і вівці навіть доїть, і їсти варить... Ге! — додав — ви не знаєте, мосці-пане, що моя дочка права рука в попаді! Навіть і за мене інде справиться. Як стане роя збирати, то наче зуби з'їла в пасіці... Добра дитина!
— Ха-ха-ха! — й знов засміявсь пан, — рої збирає!... хіба в вас пасічника нема?
— Та нема ж!
— Чому ж було не сказати? — заговорила панія.
— Та я й згадував колись, тільки не для того, щоб просить, — говорить панотець і, як заєць між хортами, так позира на субесідників, немов питає очима: хіба це що?.. немов каже: така й моя мати була, така й теща, така й жінка, така й дочка вдалася. І баба, прабаба така ж була, то чого ж тут?.. А серце йому так і тьохка, наче яке лихо віщує. О. Гервасій нічого так не боявсь, як божої кари за недолю дітей; і неба їм прихилив би, та був тяжко лінивий, то все відкладав та й відкладав.
— Я думаю, — почав далі пан, — що ваша дочка й по-польськи не вміє?
— Та ні ж, — каже панотець.
— Це мені не диво, — заговорив пан, — ви нігде не буваєте, нічого не бачите, що в світі діється, як і діди ваші, — то й дочку свою провадите, як вони своїх. Тепер не той світ настав: тепер як по-польськи не вмієш, то куди? Ні на торг, ні в гості... Ось подивіться! — І почав вилічувати попа за попом, що дітей повіддавали в науку і дома балакають все лиш по-польськи. — То чого ж ви ждете? — додав. Хочете, щоб ваші дочки й посивіли в дівоцтві? Кого ж бог каратиме за їх недолю?
Спроквола добираючись, заплутав панотця, як павук муху.
— Спасибі вам, — заговорив він, а сам як не плаче, — спасибі вам за добре слово! — і поклонився. — Дасть бог осінь, безпремінно відвезу Масю, а ті ще підождуть.
— Здайтесь, ksieze, на мене. Я вас люблю, шаную; то з хіттю возьмусь відшукати добру вчительку. Для ваших дітей і я не менше за вас щастя бажаю... Ага! може ви чували про паню Печержинську?.. — заговорив далі, мовби здогадавшись.
— Що в Тернівці?
— Еге ж.
— Та чув, тільки...
— Дотепна учителька, — перебив пан, — вмілая, і особа zacna. Я сам її знаю. І компанію там панна Марія матиме, бо дітвори в пані Печержинської чимало в науці, — сказано, дотепна учителька! А я, ksiezuniu, там сам буду на спаса на ярмарку і переговорю, щоб не дорого з вас взяла.
І знов подякував панотець за доброчинність і пішов додому, твердо вірючи, що всі предки його були хамство, дурні: не знали добра і не варті доброго слова; що попівна, як не вміє по-польськи, то не варта й того, щоб на неї сонце світило. І тяжко йому було, що дав дочці вирости до чотирнадцятого года, а не навчив і слова сказати по-людськи; і молився: «Господи, прости моєму невідінію!» — Отож і сумував так, додому йдучи, а на вечір знов потяг до двору на пораду.
Ніхто не бачив, як о. Гервасій вже на цей раз вертався з двору — чи смутний, чи веселий; а за ним два дворяки йшло: один ніс кошик з огірками, диню і кавун, а другий — пляшку вина і дві рому доброго. В руці у панотця ще був квиток на три сажні дров. Квиток треба показати лісничому, де є, а де нема лісничого — то лісному отаману. В квитку пишеться, скільки хур дозволено вивезти, кожна назначена оником (о): скільки хур вивіз, стільки онів проколе отаман. Поставивши отаманові око горілки, а козакам друге, можна вивезти втроє і вчетверо більше. Квиток до ліса — великий подарок для попа, де все під панами, що як не купиш, то й кілка ні з чого затесати. І рад був о. Гервасій, що пан так роздобрухавсь, і йшов, вилічуючи, скільки треба дати козакам, щоб вивезти ліса на клуню. Ще тепер, від літ десяти назад, панотці повинні мати хату з громади, а тоді все своє, — а де його взяти?