— Куди! куди! — озвались баряни. — Мимо, пташка з закованим носом!
— Хто це? — поспитав Люборацький.
— Донощик, — відказали йому. — Еге? А як зветься?
— Робусинський.
— Я Робусинського зазнаю в Крутих. Цей там не був?
Не зразу відказали Антосьові на це запитання, бо не всі знали, проте відказав котрийсь:
— З рік, чи що.
— То це ж той самий! він у вторий клас пішов з Крутих. Тільки тоді він не був такий гидкий, як тепер. Що це? віспа його так поправила?
— Добра віспа! з руками! То школа справилась. Гей! хто зна? розкажіть, хай новий чоловік послуха та й знакомим передасть, щоб вся семінарія знала, що воно за чадо!
Вийшов один з гурту, хитнувся на стану, протер вуса — ті, що не було,— відкашлянувся і почав:
— То маєте, жили ми в одного столяра — нас чоловіка з вісім. Знаєте, зібрались всі своєкоштні, не бурсаки... — З цим словом мигнув він під бороду бурсака, що тут же стояв поблизу.
— Пашов! — озвавсь той і каже: — язиком мели, що хоч, а рукам волі не давай!
— Ой же, зозулько моя? А щурі смачні? добре наїдалисьтеся?
— Он кінчай, що почав єси! А це й сам дізнаєш, коли дасть бог, що й твого батька; вхопить.
— А твого вже вхопило? То мого не чіпай, бо битиму.
— Ну-ну! кінчай отам!
І той почав:
— Так, кажу (відкашлянув і сплюнув), зібралось нас вісім чоловіка своєкоштовників на кватиру до одного столяра. Всі, знаєте, хлопці ручі: чи в баштан, чи в яблука, чи вибити, чи випити — всі, як один. Радіємо так, що годі. Та не пройшло більш місяця, як тягнуть нас всіх вісьмох до інспектора, і він все нам розказує, що ми робили, що навіть думали зробити. Все знає!.. Що за чорт? Всі, здається, добрі, а один диявол єсть. Невже ж самих себе остерігатись? А про те ні гадки, що Робусинський через тин. Він вже й битий був за доноси, то закаявсь і притихло. Хтось-таки поспитав його: «чи не ти язика присолодив?» — та він руками й ногами відхрещується. Не дух же святий навіває інспектора! От ми й зговорились докопатись до донощика. Аж от кінчаються М'ясниці, настає масляна. Розпустили нас на масницю, а ми й завели вараниці і давай різати в мар'яша, в дружбарта, а хто й просто в візка. Не все ж, знаєте, і в неба грати! Оттак собі гуляємо, а в суботу інспектор рум до хати — саме тільки обідати подали. Полякались ми, та дурно; бо пошукав він усюди — в скриньках, в кроватях, поза образи, а в шапку не заглянув, що висіла на цвяшку коло порога, то й не знайшов картів. З тим і пішов, тільки розказав, хто скільки виграв, скільки програв за масницю; хто в яку гру любить грати; накивав та й тільки. «Ні, вже! — кажемо, — треба зловити та провчити цю пташку з закованим носом!» Постановивши так та порадившись, на пущання посилаємо по горілку. Пішов той, а решта сидимо, очікуєм і тільки поглядаєм один на одного. Вареники, знаєте, парують на столі... От і живицю принесли. Телепнули ми по красовулі, не кожен і закусив, а декотрий і не обітреться, як під вікном застугоніло, занявчало.
— Єсть! — кажемо, та на двір.
В столяра було шість чоловіка челядників; ми й пообіцяли їм на могорич, як зловлять; а вони й зловили раба божого і волочуть до хати —оцього самого Робусинського.
— A! сучий же ти син! то ти так покаявся? Нап'яткуймо його! щоб і діти його знали, що за цяця був їх татуньо.
Як же? чим же? Хто радить пекти, хто щипати. А він, собака, тільки скавучить.