Той встав, взяв флейту й подув. Третьому нічого не казав, а він сам взявся за бас і почав трюмкати. І врізали втрьох.
— Що ви! граєте? — гукнув, схопившись, той, що спав, і кинувсь до баса: — швець, — каже, — знай своє шевство, а в кравецтво не мішайсь! — І сів сам до баса, а той взяв кларнет. Переграли.
— Що за штука гарна! — каже скрипач, — та нема Люборацького.
А він і суне в двері.
— Га! га! — закричали всі чотири, перецілувались і почали: — а ну йому марш! — І втяли такого доскочистого, аж волосся їжиться.
Люборацький тимчасом роздягнувся, достав калитку з кишені і стенув щось у кулаку. Переграли ті, а він і каже:
— Спасибі! нате ж вам кому на живицю, кому дудку прополоскати. Та й я коло вас зогріюсь. — І дав півкарбованця.
Стали чергуватись, кому б піти. Антосьо хотів уже хурмана посилати, як входить бурсак.
— От хто піде! — каже басиста.
— Куди? — питає той
— По живицю.
— Ов-в-ві далеко! — озвавсь бурсак. — Аж у город?
— Ні! тут через п'яту хату.
— Давайте, піду; а за те послухаю.
Дав йому басиста гроші, а сам побіг: — почекай, — каже, — я зараз вернуся. І в ту ж минуту приносить пляшку: — на, каже, й посудину.
— От якої живиці! — озвавсь бурсак, — а я думав, що й справді живиці, та й думаю: де тут крамничка через хату, то я її не знаю?
— А хіба ж це не живиця? — каже скрипач.
— Ще й правдива живиця: хоч якого оживить! — озвавсь басиста, а бурсак:
— А за всі брати?
— За скільки влізе, — каже басиста.
— То може б більшу посудину хай би взяв? — питає скрипач.
— Буде й цього, — каже басиста, — бо як не подужаємо, то щоб не вивітрилась.
— А закусить? — бурсак питає.
— Закусити єсть, — озвавсь Антосьо й додав: — ти ж, брате, не гнівайся, що ми тебе, гостя, посилаєм: і сам же вип'єш. А признайся: ти ж і на різдво, й на новий рік, і на ордан не то не пив, а й не бачив, як п'ють?
— Ні, на новий рік випив, — каже бурсак і пішов.
— Хутче ж! — гукнув басиста.
— На одній нозі, — озвавсь бурсак вже з-за порога. Не питали Антося, де святкував, бо всі знали, що в дядька; а питають: — що бачив на селі?
— Що бачив? — каже він, пораючись коло своєї скрипки, — гусей, курей, індиків бачив; бачив телята, ягнята, — сказано, як на селі.
— А віслюка не бачив? — пита басиста.
— Ні не бачив, — каже Люборацький.
— Ото! хіба ж ти не чесався?
— Як би ні! чесався.
— І до дзеркала?
— Всеконечно, — озвавсь Антосьо і аж тоді догадався, куди діло йде: — а! — каже, — кабанчику! он ти куди стріляєш! — Та й поклав скрипку й кинувсь на його: — ти, — каже, — пережив свята, то я тебе в будень впораю. Давайте ножа, — гукнув, — будем кабана колоти! — І звернув басисту на кровать та й почав вертіти пальцем під пахву.
— Ай! ай! — кричить той, сміючись, і ногами дрига.
— Кричи: кві, — каже Антосьо, — то пустю.
— Пусти, бо бас ногами розіб'ю!
— Справді, бас в ногах! гамуйся, дурний! — заговорили другі.
— Маєш щастя, що бас в ногах, — заговорив Антосьо, випустивши басисту, — а я б тобі дав! Завтра скликав би добрих людей, на душенину.
— Що ж, братіку, — заговорив той, — хіба я винен, що по тобі Христос їздив? — Антосьо знов кинувсь на його, та той басом відгородився і гука: — бас! чуєш, бас!
Тут відчинились двері і ввійшов один, другий, кому ближче було, і музики почали грати.
Пішов гук по всій Палестині; хлоп'ята зачували і зібрались послухати. Час був хоча й не зовсім вільний, бо Антосьо трохи спізнився, що й «уроки» почались, та кому те зубріння не доїсть до живих печінок? Душа ж жива, тілька наче обмерзла, наче в шкарлупі, як курча в яйці; то вже хіба й не треба їй ульги? І зійшлося камбраття не менш десятка, а своїх було п'ять; та не було в голові, то в хаті тихо було. Десь-то хтось-то бренів в кутку, як джміль восени, а то все сиділи мовчки, й один тарабанив пальцями по столі; другий якусь книжку перевертав: який «урок»? — питався; третій сидів, похнюпившись, та придивлявсь на руки, що поклав на коліна, та позирав на других; той лежав та мовчки дивився на стелю. Були й такі, що стояли, один на другого спершись. Всі наче на ввесь світ сердились, наче в біду попались, що говори, а все за замком. Антосьо первий почав розмову:
— Чому, панове, хоч не курите?
— Та кат-ма тютюну! хіба свого даси, — озвавсь один.
— Чому й не дати? — каже Антосьо і з цим словом поклав на столі капшук повен тютюну, гарно вишитий заволічкою по оксамиті.
Все так і заворушилось. Той тільки не кидався, хто не вживав. Обступили стіл і задні переднім через голову несли, та кожен придивлявсь на тютюн, кожен ліпив куричку.
— А доброго ти тютюну привіз! — каже один. — Дав би-сь мені зо жменю, коли багато маєш.
— Чому й не дати, — озвавсь Антосьо. — Хоч мало маю, та й цим поділюся. — І дав жменю, аж крізь пальці тяглось.