— О, спасибі, — каже той. — А я тут курив ось яку запридуху — подивись! — І показав чорний та темний тютюн, та ще й потертий, бо насипом його в кишені носив.
— А нічогенький собі, — каже Антосьо, — хоч нюхай! — Другі тільки переглядались.
Позакурювали, хто курив, і присіли до грубки, відіткавши каглу, аби, знаєте, диму на хаті не було; бо, на случай, набіжить який чорт, то біди не скараскаєшся. Курять ці, а хто не курив, капшук розглядали.
— А це вже якась попівна удружила? — кажуть.
— Може й так, — озвавсь Антосьо, осміхнувшись.
— А чи й сама така, як її робота?
— Хіба ви не знаєте, що я з поганою не зайду?
— Бідний горобець! — каже басиста, а був богослов, — чого б я так високо літав! Тут і сяка-така кривобока коли б хоч подивилась, а він на луччих б'є!
— Що? не вірите? — каже Антосьо. — Ось же й портрет її покажу вам. Поназдивитесь! — І почав ритись у зв'язці та в книжках; і справді вийняв картинку. — Дивіться, — каже.
Кинулись дивитись, а тут двері відчинились і з'явилась випивка. Не до панянок тоді було, — дали місце чому другому. Навіть не додивились, що то картинка не мальована, а печатувана була.
— А що? — каже Антосьо, впаковуючи свою панянку.
— Нічого собі, — кажуть, коли це вона.
— Та! їй-богу, та! — каже Антосьо. А цьому до правди, як людям до сонця.
Антосьо любив почванитись і де треба було на свому поставити, то сочинить і забожиться. Так і тепер: взяв десь печатувану картинку і видає її за поличчя тієї дівчини, шо йому капшук дарувала, а капшук йому подарував якийсь панотець, а не панянка. Де ж цей взяв його, Антосьо не мав цікавості й запитати: подякував та в кишеню. Чого ж божиться? Антосьо знав, що гріх призивати ім'я боже всує, то знав як і божитись. Не казав сяк або так, а каже: «та». А яка? Та сама, та, на картині, що намальована, — не друга ж!
Не кожному й по чарці стало, як пляшка й спорожніла.
— Е, це вже негарно, — каже Антосьо, — люди добрі зійшлись та насухо повинні виходити, чи що? — й дав ще на око.
— Та мало буде, — кажуть. Антосьо дав і ще на око.
Поки принесли, то тут трощили все, чого понавозив Антосьо: кури, гуси, ковбаси. Навіть хліб їли з таким смаком, наче промолотились. Тимчасом і смерклось.
За другим разом зашуміло в голові, то вже лиш подавай. І тут так сталось. Розворушилось заморене, і один гукнув:
— Ану, панове, по шажку! — і підставив кашкет. І посипались гроші, та не шагами, а гривнями; другий і злотого викинув, і чвертку, а Антосьо півкарбованцем брязнув. Були й такі, що тільки плечима здвигали.
Тільки чи не пізно буде? — завважив один; а другий: — Та втік, не втік, а побігти можна. — А третій: — А поляки приповідають: "Кupic, nie kupic, a targowac wolno". Пішли по «православну» так собі на вдачу, — на щасливого долю, як то кажуть; а ті, що зостались, ждали не так горілки, як бажалось довідатись, чи встане шинкар, бо вже таки добре пізно було. А поки що курять та й курять; дим стовпом стоїть, а вони ще й підчадюють. І язик розв'язався, що гомонять, та й гомонять; вже й не грали, тільки гуртом співали й церковних і всяких. Ніхто про уряд і не згадає, а субінспектор уже в хаті — тільки придивляється. Далі один по одному і запримітили та хіп куричку з рота та в рукав, і стане, витягнеться.
— Ти! ти, здається, курив? — каже «суб» Антосьові.
— Хто? я курив? — озвавсь Антосьо, — та я зроду й в губу її не возьму; і сидіти не буду там де накурено...
— А тут чого сидиш?
— Бо це моя станція.
— Ти ж кажеш, що не можеш сидіти, де накурено?
— Бо й таки правда!
— А хіба ж тут не накурено?
— А вже ж ні.
— А поглянь на хату! що це? не дим? Поглянь!
— Та я вже дивився.
— Що ж то? Дим? га?
— Та дим же!
— Ти ж кажеш, що тут не накурено?
— Бо таки ні.
— А звідкіль же дим узявся?
— Сам накурився. З груби, значить, — додав Антосьо.
— Чого ж тютюном чути? — каже суб.
— О! — підхопив басиста. — Казав би й справді! Хіба ж тут тютюном чути? зовсім соломою, а ви кажете — тютюном.
Субінспектор заживав табаку, так йому попід ніс хоч і квачем вози, то не почує.
На мову басистого суб ні півслова, а причепивсь ізнов до Антося:
— Дай люльку!
— Яку? — питає Антосьо.
— Яку маєш, — каже суб.
— Панове! — заговорив басиста стиха. — Десь тут люлька нашого «крючка», дайте! Господин субінспектор покурять. — Поліз кларнетиста за люлькою в куток, а басиста взяв капшук з стола, затим і люльку в руки, і підносить субові з поклоном: — Ось, — каже, — покуріть, коли хочете.
Суб тоді шарив у Антося по кишенях.
— Та які в мене кишені? в мене — діри. — каже Антосьо.
— Покажи ті діри! — І шурне рукою, та аж до коліна достане.