Як ото піднесло басистого.
— О! — гукнув суб і бере з рук та й подає старшому і каже: — запиши. Чиє то? — запитав у гурту.
— Та тут канцелярський живе, так то його.
— Врёшь! то твоё.
— Ні, не моє. Я думав, що ви покурите, та й дав. Ви ж самі бачили, що ми так довго шукались за цим добром.
— Запиши, старший! — гукнув суб, — що курили та ще й глузували; а розберемо послі.
Тимчасом хто тут був з чужих, пробирались за двері, щоб звідсіль умкнути і таки бути дома, якби мав і до їх станцій забрести.
— Хто там? хто то? — гукав урядник.
— Хто ж його зна! мабуть, чи не вітер грюкає!
— Я бачив, що людина.
— Хто ж його зна! мабуть, чи не хазяїн забратого вами добра.
Як і справді входить якийсь канцелярський. Поздоровкався, роздягнувся і до старшого:
— Позвольте, — каже, — люльку!
Віддав старший, а суб і питає:
— То ваша-с?
— Наша-с, — каже канцеляриста та й до старшого: — може й капшук взяли? Віддає старший і капшук.
— І то ваше-с? — питає суб.
— Наше-с, — каже той, і почав цибух продмухувати.
— Не куріть тут, — шепче йому Антосьо, а на пів-голосу: — ви ж знаєте, що мене душить.
— Ні, не буду. — каже він. — Я вийду на двір. Облизавши отак макогін, суб уже обертавсь іти, як вскакує один з тих, що по горілку пішли, й на радощах: «Є!» — гукнув, потрясаючи пляшкою над головою, та й запримітив гостя і хіп руку вниз і тільки відкашлюється, а камбрата торка: — на, ніби, її до тристенного!
— Що є? що є? — підхопив суб.
Відкашлянувсь той:
— Еге-е! то я, — каже — так-еге-ем!.. Кажу, що є... кого мені треба...
— А кого ж тобі треба?
— Люборацького... Кажуть, він мені письмо привіз.
— То не можна було завтра прийти вільним часом, а конче сьогодні?
— Завтра я подаюсь в больницю.
— Чим ти болєн?
Почухавсь той та й каже:
— Короста.
— Мерзость! — озвавсь суб.
Тимчасом пляшка пішла з рук в руки і опинилась аж під кроваттю. Тоді тільки урядник каже:
— Та ти брешеш! Скажи, що ти приніс?
— Нічого, — каже, — я не приносив.
— А покажи руки!
— Я покажу, — каже той, — але як нема нічого, тільки короста, — то що?
— Гадость! — сказав суб і вийшов.
Богослов випровадив його аж за ворота, щоб гаразд оком провести, а в хаті дякували тому канцелярському, що потурбувався до них і спас від халепи, та раділи, що все так гладенько спливло.
Хто перекривлявся з суба, як він буде кривитись, що дарма тільки теліжився аж з города; другі сміялись; а там згадали й горілку й того, що втік:
— А той де? — питають
— Та тут десь зник, — каже той, що приніс — отут під самим порогом. — То був моторніший за цього і, почувши, що в хаті тихо, притаївся в сінях, а там як почув голос суба, чкурнув поза хату.
— Де ж би він дівся? — додумуються. А він і йде і стогне, ніби йому тяжко горілку нести.
— О! за вовка помовка,—заговорили хатні. А той: — Голубочко моя, — примовляє до горілки, ставлючи її на стіл, — зозулько моя! через тебе я мало в ополонку не влетів. То поцілуємся ж за те! кете лишень чарку!
Справді він мало в ополонку не залетів: як чкурнув з сіней, то погнався, як несамовитий, і дав такого сторчака, що аж посунувся. Щоб не розбити пляшки, бо хазяйська була, підняв він її вгору й посунувся на ліктях аж на лід, бо гримнувсь над самим Смотричем.
Почали помаленьку вертатись ті, що повтікали і наново почалось, що й поперед було.
Через скілька день хто тут був і не втік, стояли коло порога за те, що вештаються «в учебне время».
Під час цієї покути Антосьо отримав листа від матері з поклоном від Галі. То вже був забув її, а це разом воскресло прошле, й дівчина, як намальована, стала перед очима і не вступається; чи чита Антосьо, чи пише — вона тут та й тут.
III
Незабаром після цього, ще Антосьо і не вчився в Кам'янці, а вже сидів у кутку і мимрив з «Православного Исповедания». Сердиться, лається, а вчити треба, то полає та й знов мимрить. Як от входить той самий канцелюра, що визволив оце з біди й просить музиків десь там вечір грати. І досі в Кам'янці той звичай є, що дрібніші пани, як хочеться вечір видати, вдаються до семінаристів — музикантів. І ці йдуть, хоч і в незнайомий дім, і обоє скористують: панок має добрих музиків, а семінаристи погуляють досхочу. От і пішли вони, і Антосьо хоч і не перший раз, проте дичарем таким, шо ну.
Грали, поки грали; та танцювали, поки танцювалось; а там взялись за іграшки. Пішов sasiad, fanty, pastor, — далі взялись за ptaszka. Чи навмисне, чи так попалось, Антосьо не забаривсь у kolo. Кому ж співали людяних: chodzi ptaszek... тому: wrobel, панянкам своїх; а Любораченку заспівали: Chodzi niedzwiedz...
Не зразу опам'ятався хлопець, а таки дошолопавсь у розумі, що його ведмедем назвали; то й постановив собі конче вивчитись всяких танців і всього, що треба, щоб не бути ведмедем. Мав же він до себе, що як постановить зробити що, то вже зробить, щоб там і бо-зна що. Ото й почав примічати, як там ногами виробляють танцюючи, а прийде додому, то й собі так потрапляє. Як нема нікого, то й у хаті; а як хто є, то забереться куди так, звідкіль тільки небо на його дивиться, і видригує мазура, витряса польки і всяких других. Таким побитом привчивсь Антосьо до всяких танців, що став хлопцем хоч куди; і поки перейшов у філософію, то вже мав від других дичарів і тютюн, і ковбасу, і різні ласощі за науку — що вчив танцювати. І всюди показував: і дома, і в класі, і в бурсі — де тільки доводилось. Інспектор знав, що він такий митець, та не мав, як причепитись, то, було, тільки перекривляється і то навмання, іноді навіть і не в тім класі, де Любораченко, бо й у вічі його не знав. А тимчасом реторика минала, і Антосьо все в мову входив і між товариством, і в городі. Чи до бесіди, чи до танців, чи до чого — Антосьо, якби не ретор, то всюди був би ватажком; а там не всі йому піддавались — не того, що він не вміє, абощо, а того, що — де ж таки? ретор! фе!. То виробився так Антосьо, поки вся реторика минула; а ще прошлими вакаціями був зовсім не такий: несміливий, бандуроватий, тільки зазнайко такий, що куди-куди!