Стала дівчина, хлопець підійшов і, мовби не хотячи, цмок її в лице.
— Що це ви робите? — каже дівчина.
— Нічого, ангел мій, нічого! — І обняв її і поцілував в самі губи, і вона його, тільки мовби самі губи цілували, а вона мовби й не хотіла. Зажарилась небога після цього і рушила садком, як птах летить. А Антосьо подибав своєю дорогою. Галя ж бігла та долонями лице холодила, що горіло, як жар, і серденько так тріпочеться, й так гарно на душі, м'якесенько; а він дибав, похитуючись, і в саморадощах насвистував «Ты душа ль моя»...
Мовби й садок не так зеленів для Галі, і півні не так почали співати, мовби і собаки не так загавкали в Кукілівці після Антося — без його для Галі наче другий світ почавсь, і все на йому споганіло.
Йдучи додому, Антосьо видумав молитву до пресвятої богородиці. В ній пом'янувши се-те, просив пресвяту діву: «Моли сина твоего й бога нашого, та подасть мі руку Галі!». Цю молитву приточив Антосьо до всіх відомих і там то щиро кожен раз прочитував! Та мало, що рано й ввечері, ще й на день разів по сорок читав, і вночі, аби прокинувсь та спам'ятав, то вже: «Моли сина» та й «моли сина»...
Так от якби сьогодня видумав хлопець молитву, а завтра вже й на Кам'янець виїздити. Напекли, насмажили йому всячини, й покотив сіромаха, моликаючи. Через скілька день опинився в Кам'янці; вже й грав і все, як і перше було. А Галя вийде собі на те місце, де прощались, і думає — не надумається: що там мій філософ поробляє, мій сокіл ясний? чи жив-здоров, чи нездужає? а чи може вже й у гробі краса моя нев'януща, сонце моє незахіднеє?.. І стисне її за серце від таких думок. Защемить, бідненьке, заб'ється, і ні в кого порадоньки попрохати, лиш сльози — та божа роса — сполощуть його трохи, й все пройде, мовби не туга на серці, а полова поналипала. А від милого жодної чутки немає — ні вітер не навіє, ні птах не принесе. А листи? Семінаристи не пишуть листів до панянок, бо раз, що товариство очі викололо б тим письмом, а друге — уряд... Цей очі живцем виклював би. Та й те не абищо, що ще не певна річ, то її батько, якби постеріг, то було б бідній сорок святих і Юра, аж попадалась шкура.
Та не все ж дівчина й сумувала! Іноді придумувала, як то вона, голову схиливши, та спустивши очі, йтиме до шлюбу з Антосьом, уже «кончившим», і як в церкві стоятиме, а піп — ще й не простий, а благочинник — і поспитає на дверях: «любіші, Анно, сего Антонія, єго же зріші перед собою?» — «Люблю», відкажу я, — думає собі Галя, — та відкажу так тонесенько та тихесенько, і головку схилю набік, нібито я не люблю, а справді — то люблю-люблю! І так скоса глипну на його, та й знов очі в землю. А там заспівають нам: «жена твоя»... і вичитають: «да боится своего мужа»... На цім спинить свої думки, і серце, що так тріпоталось, аж розпливалось, наче захолоне, замовкне і тільки — тьох! тьох!.. Нащо б боятись? — подумає дівчина, — та така божа воля! — додасть, зітхнувши, і піде до хати сама, або й покличуть її, а там ще й голову намилять: — чого сидиш, посидільнице? чому не стаєш до діла, неробітнице? А хліб їси, бодай тебе це та те їло!.. Коли б який хоч кривий та сліпий — аби взяв тебе з-перед очей... — «Возьме мене мій Антосьо, — подумає дівчина й зітхне до бога, — вкороти, господи, цих чотири роки на чотири дні, щоб мені вирватись з цієї фурдиги!» Так молилась Галя, бо Антосьо був тільки філософ.
IV
Збоку дивлячись, подумаєш, що філософ бог зна який пан, — і через губу не плюне; а в класі, то й на колінах стоїть, і не знати, що з ним уряд витворяє. Найгірше гонять за люльку: вже як спіймуть, що курив, то наберешся! А курять мало не всі. І Антосьо не курив, а жер її. Ще ж поки капшука від Галі не мав, то хоч у класі не курив, а тепер і в класі почав: ні на минутку не міг розлучитись з дорогим подарком, а через те й з люлькою. На станції ж мав з довгим цибухом, що як сидить за столом, то вона йому аж серед хати кільця пускає; а в клас носив таку цупечку, що з кулака тільки пипка виходить, аби в губу взяти. І смокче, бувало, сам, присівши до груби, й других частує, поставивши в сінях на варті одного, щоб дав гасло, як ітиме інспектор. Філософія в цім ділі тільки сміливості додала Антосьові. Тепер Антосьо вже жив сам собі, — вчив дітей у одного підпанка. Дзиґарів у його кат-мав, то вгадує було пору по прохожих: як ідуть семінаристи в клас, то й йому пора. Як же йдуть городяни та бурса, то ще рано; як ідуть з Польських Фільварків, то вже пізно; а саме пора, як ідуть з Палестини. Оттак, було, розпізнає собі Антосьо й, аби встав, чи протре очі, чи ні, зараз до вікна. І оце так зробив. Та дивиться, а улицею тільки їмосці та єгомосці, а семінариста й зазором не видати. Вчора в гостині був, грали, сидів допізна там, а то ще й дома довго не міг заснути; то подумав, що заспав, і аж в душі йому похолонуло: — ото, думає собі, наробив! — і хапаючись, невмиваний, одягнувся, забрав записки та й шурнув до класа, навіть не покуривши. Мете хлопець, аж підскакує, щоб хутче було, та оглядається, мов крадеться від собак; прийшов під класи — тихо! — Ото! — думає,—вже й професор у класі... Поправився під дверми. подивився крізь двері в дірочку — нікого не видко; ще раз подивився — не видко. Тоді оглянувсь, чи нема інспектора, й взявсь за ручку, щоб двері відчинити, й разом серце так занило, наче хто тонкою ниткою перев'язав або волосінню. Та виявилось, що ще рано: в класі ні душі живої.