— Е, доню! — озвалась мати, — не роби цього! Покійні татуньо розказують було (все з якихось книжок вичитували), що женські душі скакатимуть у пекло, як іскри з креміня від доброго кресала. Он що! Остерігайся! Всі напасті з божої волі, недарма й читають, вінчаючи: «муж глава жены». Може ти за батька покутуєш, або на самій тяжкий гріх лежить, то бог і карає на сім світі, щоб на тім у пекло не засудити...
— Та чи є ж пекло гірше, як з ним жити! — промовила Орися і покотились сльози, як горох. Синок її, Фоня, й собі в сльози; Орися його гамує, а стара каже:
— В письмі святім написано, що там буде «плач и скрежет зубов» і таке, що й в голову не забродило, й на серце не заходило. Претерпівши до кінця, — додала хрестючись, — спасен будет.
Орися засміялась, а далі аж зареготалась. Мати подумала, що з нею, та й каже:
— Смієшся, донечко, а воно стотне так в письмі святім написано! Й покійні татуньо так же було розказують...
— То я, мамуню, не з вас, — озвалась Орися. — То я згадала ту бабу, що плакала серед села, як почула в церкві, що на тім світі буде «плач и скрежет зубов». «Чим же я, каже, скреготатиму, коли в мене не то зуба — жоднісінького пенька нема! Хоч би тобі один на сміх остався!»
Стара й собі засміялась.
А Антосьо саме тоді сидів собі в Кам'янці надувшися та згадував свою Галочку й радів з другими, що збулись Робусинського, а далі почав молитись.
— Господи милосердний! — каже, — вже поміг єси мені збути Робусинського, поможи ж іще збутись і семінарії. Доки житиму — дякуватиму. Ти любов єси й свобода, прости ж і мене: зведи мене, нового Ізраіля, з цього нового Єгипта! Потопи цих нових фараонів в тих сльозах, господи милосердний, що вони вицідили з очей вдовичих та сирітських, батьківських та материнських, і не тайно серед ночі, а явно. Боже мій милостивий! Нащо ти держиш на світі оцих, по закону беззаконня творящих?
VIII
Другий рік минав після цього, як по косовиці на пів-дорозі від Кам'янця до Гайсина тюпали конята в подертій бричці. Хитавсь собі у старім брилі пуховім, полатанім старий панотець, а вітер розчісував його лискучу сріблом білу бороду. Встряг старий в солому по самі пахви; вона спинається, дубала стає, смітить по дорозі, а йому, трохи молодшому за світ, хоч коза з вовком вінчайся. Дяк ньокає та пугою поводить, — тонка ж бо була: хоч ячмінь молоти! — а панотець куняє. Стукнуло колесо на ямку, а старий носом у коліно, аж бриль на очі насунувся і з очей сльози покотились, та й зашавкав: — Вражого сина ямка! Натовк носа, що ще посиніє чого доброго. — Й помацується за ніздрі та поглядає на пальці, чи не йде кров з носа. За такою роботою продрухався, глянув по боках, а там збіжжя шелестіло, дальше синів ліс по горах та перегірках, а попереду на другій горі щось дибало. Старий і не додивлявся, бо знав, що недобачить.
Було вже близько полудня, як догнали проїжджачі того прохожого. Йшов він, як видно, здалеку, бо вже борода таки добре стернею вросла. На плечах йому якась одежина суконна, чорна з сірою підшивкою і невеличкий вузлик. На собі мав шаровари в клітки й жилетку якусь рябомизу, на голові кашкет добрий. З себе був така машкара, що якби змалювати, то чи й повірив би хто, щоб на світі могла бути така людина; лиця шрамоваті, на однім оці більмо, борода купками росте, попід носом також борозни та межі; ще й жовноватий до всього. Оце був Робусинський. Насилу скінчивши курс, він добрався до якогось дядька, а там — чи ті проводи обізвались, чи що — обсіли його жовни, то й повалявся мало не два роки; а це вже йшов з Кам'янця, взявши білет на женитву, щоб попом стати. Поздоровкавшись, почав старий з брички:
— Чи не семінарист? — питає.
— Ні вже, — відказав той.
— Але був?
— Був!
— Чи далеко ж бог провадить?
— До Браславля.
— Чи в саме Браславля, чи поблизу?
— Поблизу, — відказав той.
Через годинку часу панотцевим коням було скількома пудами тяжче, бо й Робусинський їхав.
— Що ж ти, синашу, сирота, чи так безталанний?
— Сирота.
— А ще довго лямку терти?
— Вже дотер.
— Себто вже кончивший?
Посоромивсь Робусинський признатись, то й каже:
— Ось білет на женитву. Вже на попа.
— Торкай! — гукнув старий на дяка. — Хай і кобилки знають, що кончившего везуть.
Хльоснув дяк, конята шарпнули й бричка хутче покотилась, — і таки добре, бо з гори було.
— Ге, — почав далі старий, — то твоїй матері вже можна заспівати: «богослова родшую!» Ге!.. А думаєш женитись? — додав.
— Не як же й попом станеш.
— А я дівчат таких знаю! таких... А якої ти хочеш: хазяйки багатої, гарної, розумної, чи щоб все разом?
— Найлучче, якби все разом, а пройма, коли б гарна й багата.
— Добре, синашу, загадуєш. А на себе ж ти дивився? Та ти, голубчику, такий мерзкий вдався, що й свята з неба не полюбить, хоч їй вже й не треба хлопця...