Усі, хто на той час перебував у Києві, Дніпропетровську чи в інших містах «великої землі», за межами Донецької області, не знаходили собі місця. Але відчували, що наближається катастрофа. Усе, що рятувало, – уривки телефонних розмов, короткі пости на Фейсбуці чи будь-які повідомлення в мережі від офіційних джерел чи людей, які безпосередньо мали доступ до інформації. А далі – інформаційний вакуум. Тож нескладно було зрозуміти дівчину, яка лише приблизно уявляла, наскільки жахливі події відбуваються в невеличкому містечку Іловайськ, що поруч із Донецьком.
У той час Настина мама намагається підключити кого тільки можна, щоб витягти Лавра з оточення. Їй це вдається. Телефоном його намагаються інструктувати небайдужі люди, щоб хоч приблизно вказати йому шлях з Іловайська.
А вночі вона пише вірш. В якому ніби дублює сценарій виходу Лавра та його групи. Вийшли всі. Невеличкою групою, пішки. Зі своєю зброєю у руках.
Наступного разу наша з Настею зустріч відбулася в лікарні імені Мечникова у Дніпропетровську. Саме туди звозили всіх поранених в Іловайському котлі бійців. Вона везла бійця «Донбасу» Ельфа в інвалідному візку за бренді-колою. Поруч ішов Лавр. Який дивним чином вивів усю свою групу з оточення, і при цьому вони залишилися живі, неушкоджені.
Дівчина сяяла. Так само, як сяяла її мама і за сумісництвом названа мати для багатьох бійців. Її вірші виявилися пророчими і рятівними. І я не знаю, про яку саме любов ця історія. Про любов дівчини до свого героя чи про материнську рятівну любов. Якій під силу подумки долати кілометри та перешкоди. Виводити з оточення. Рятувати життя.
Можливо, кохання Лавра та Насті не проживе довго. Можливо, його вже немає. Але їхня спільна історія викарбувана в кожного з них у серці. Можливо, вона не матиме кінця, але вона вже безсмертна. Кінець їй і не потрібен. Такі історії зв’язують людей міцними узами, не підвладними часові й простору.
Гімн РФ як символ продажної любові
Три місяці сидіння в Пісках. Ні, не в Золотих пісках десь на узбережжі. Три місяці сидіння під донецьким аеропортом. «У Донецькій області спекотно. Переважно – ГРАДи…» Стандартний прогноз погоди, коли ти десь на передовій.
У гарячі дні літньої наступальної кампанії-2014 ніхто й не думав про потенціальну ротацію чи відпустку. Всі міцно трималися на позиціях, рятувалися від обстрілів, відповідали на них, допомагали пораненим та укріплювалися. Саме в той короткий, але найскладніший період АТО українським добровольчим батальйонам і Збройним силам вдалося максимально близько підійти до Донецька. Піски ж були найближчі до нього. І відповідальність за утримання цього стратегічно важливого населеного пункту лежала саме на полку «Дніпро-1».
Але три місяці в пеклі – ніщо порівняно з трьома місяцями без жінки. І ось довгоочікувана відпустка. Перетнувши кордон Донецької області та опинившись у прифронтовому, сяючому вечірніми вогнями Дніпропетровську, він прихопив пляшку червоного сухого, аби скоріше повернутися до мами і привітати її з днем народження. Та квитків у касі автовокзалу не виявилося.
Добровольці вирушили на фронт не за грошима. Тож, отримавши матеріальну премію за ці самі три місяці пекла, наш шокований герой сам випив пляшку сухого і… викликав повій. Не для надання інтимних послуг, звісно ж. Виключно для прогулянки й розваги.
Яскраві вогні міста, танці до ранку, вир барів-ресторанів і таксі. Обійми нічних дівчат. І наш герой пустився берега, згадуючи безтурботне мирне життя, де нічні клуби ще не були чимось дивним і далеким.
Так, опинившись в орендованій на одну ніч квартирі, він і сам не зрозумів, як роздягнув повію і попросив її заспівати:
– виводила дівчина, стоячи в колінно-ліктьовій позі, відчуваючи на собі всю «любов» бійця до священної російської землі. Вони обмінялися телефонами.
А вже наступного відрядження до нього «Новою поштою» надійшов пакунок з гуманітарною допомогою. Від тієї самої співучої повії. Як бачите, ступінь патріотизму зовсім не залежить від обраної професії.
Так він назавжди залишився для неї «богом війни», а вона для нього – символом сексу з повіями.
Про донецького міліціонера
Страшно не тоді, коли війна створює сім’ї, а тоді, коли вона їх руйнує.