Але тут їй довелось замовкнути. Джералд Мартін з налитим кров’ю обличчям, задихаючись,, показував на неї тремтячим пальцем і вигукував:
— Кава, Боже мій! Кава! Тепер я розумію, чому вона була гірка. Ти диявол! Ти знову взялась за свої витівки.
Його руки вчепились в бильця крісла. Він був готовий стрибнути на неї.
— Ти отруїла мене!
Елікс відсунулась від нього до каміна, її знову охопив жах, і вона вже була розтулила губи, щоб заперечити, сказати, що обманює, і зупинилась. Ще мить — і він кинеться на неї. Вона зібрала всі свої сили. Її очі твердо й владно зустріли його погляд.
— Так, — мовила вона, — я тебе отруїла. Отрута вже діє. Зараз ти не в змозі встати з крісла, не в змозі встати…
Якби їй вдалося втримати його на місці, хоч би кілька хвилин!»
Ах, що це? Звук кроків на дорозі. Вхідні двері відчиняються.
— Ти ве в змозі встати, — повторила вона ще раз. Потім вона прослизнула повз Джералда, вилетіла з кімнати і, зомліваючи, впала в обійми Діку Віндіфорду.
— Боже мій, Елікс! — вигукнув Дік. І звернувся до чоловіка у формі полісмена, що прийшов разом з ним:
— Підіть подивіться, що трапилось у тій кімнаті. Він обережно поклав Елікс на кушетку й схилився над нею.
— Бідна моя дівчинко, — прошепотів він. — Бідна моя дівчинко. Що тут з тобою робили?
Ви в неї затремтіли, а губи пошепки вимовили Дікове ім’я.
Він випростався, холи полісмен торкнув його за руку.
— Сер, у кімнаті нічого не трапилось» тільки якийсь чоловік сидить у кріслі. У нього такий вигляд, ніби його щось неймовірно налякало, і він…
— Що він?
— Ну, він… мертвий.
Обидва аж здригнулись, зачувши голос Елікс. Вона заговорила, не розплющуючи очей, наче була в якомусь сні:
— Незабаром, — мовила вона майже так, ніби читала з книжки, — він помер.
– КІНЕЦЬ –