Було зрозуміло й без пояснень, що Джералд навіть краєчком ока не бачив Діка Віндіфорда. Елікс відчула полегшення від цього, але одночасно це її й збентежило. Адже відтепер їй доведеться вести подвійну гру.
І вже тільки після того, як вони повечеряли й сиділи у вітальні з дубовими сволоками, відчинивши вікна для свіжого, насиченого пахощами рожево-бузкових і білих левкоїв повітря, Елікс згадала про записник.
— А ось чим ти поливав квіти, — сказала вона й кинула записник йому на коліна.
— Це я загубив біля клумби?
— Так. Тепер я знаю всі твої таємниці.
— Не винен ні в чому, — мовив Джералд, заперечливо хитаючи головою.
— А що ти скажеш про побачення, призначене на дев’яту годину сьогодні ввечері?
— О, ти он про що… — якусь мить він, здавалось, був приголомшений, проте посміхнувся так, ніби його щось дуже потішило.
— Це побачення з гарненькою дівчиною Елікс. У неї каштанове волосся, голубі очі й взагалі вона дуже схожа на тебе.
— Не розумію, — сказала Елікс, удаючи розгнівану. — Ти ухиляєшся від відповіді.
— Ні, не ухиляюсь. Але, правду кажучи, ти нагадала про те, що сьогодні мені ще треба проявити кілька негативів, і я хочу, щоб ти мені допомогла.
Джералд Мартін був завзятим фотографом. У нього була трохи старомодна, але з чудовими лінзами фотокамера, і він сам проявляв свої знімки в підвалі, який він обладнав під темну кімнату.
— І це треба зробити рівно о дев’ятій годині, — піддражнила його Елікс.
Джералд явно був роздратований.
— Люба моя дівчинко, — мовив він повчальним тоном, — людина завжди повинна планувати те чи те на певний час. Тоді вона пречудове впорається з своєю роботою.
Елікс кілька хвилин мовчки спостерігала за своїм чоловіком, який напівлежав у кріслі, відкинувши назад голову. Риси його чисто виголеного обличчя чітко вирізнялись на темному тлі. І раптом, ніби з якогось невідомого джерела, її затопив потік панічного страху, і вона імпульсивне вигукнула:
— Ах, Джералде, як би мені хотілося більше про тебе знати!
— Але ж, люба моя Елікс, ти знаєш про мене геть усе. Я розповідав тобі про своє дитинство в графстві Нортумберленд, про життя в Південній Африці й про останні десять років у Канаді, коли я домігся успіху. ”
— О, все про твої справи, — зневажливо мовила Елікс.
— Я знаю, що ти маєш на увазі — любовні пригоди. Ви, жінки, всі однакові. Вас ніщо не цікавить, тільки особисте.
Елікс відчула, як у неї пересохло в горлі. Вона невиразно пробурмотіла: — Ну добре, але ж вони повинні були бути — любовні пригоди. Я хочу сказати… якби я хоч знала…
Знову на кілька хвилин запала мовчанка. Джералд Мартін супився, на його обличчі відбилось якесь вагання. А коли він заговорив, тон його був цілком серйозний, без найменшого натяку на недавню грайливість.
— Чи ти вважаєш розумним, Елікс, щоб я розповідав про… ну, про альковні справи Синьої Бороди? Так, у моєму житті були жінки, я цього не заперечую. Та ти мені й не повірила б, якби я це заперечував. Але я сміливо можу тобі заприсягтися, що жодна з них не мала для мене ніякого значення.
В його голосі бриніла щирість, яка заспокоїла її.
— Тепер ти задоволена, Елікс? — спитав він, посміхаючись, і глянув на неї допитливо. — І що це навернуло твої думки на такий неприємний предмет, та ще й саме сьогодні?
Елікс устала й почала неспокійно походжати по вітальні.
— Не знаю, — відповіла вона. — Я цілий день чогось нервуюсь.
— Це дивно, — стиха, наче сам до себе, мовив Джералд.
— Чому дивно?
— О, моя люба дівчинко, не треба спалахувати. Я сказав дивно тільки тому, що ти, як правило, завжди така лагідна й спокійна.
Елікс силувано всміхнулась.
— Усе ніби змовилось дратувати мене сьогодні, — зізналась вона. — Навіть старому Джорджу спала на думку безглузда ідея, ніби ми збираємось їхати в Лондон. Він запевняв, що це сказав йому ти.
— А де ти його бачила? — різко спитав Джералд.
— Він прийшов працювати сьогодні замість п’ятниці.
— Клятий старий дурень! — вигукнув Джералд. Елікс здивовано втупилась у нього. Обличчя її чоловіка спотворилось від люті. Досі вона ніколи його таким не бачила. Зрозумівши, наскільки Елікс вражена, Джералд спробував узяти себе в руки.
— Ну так от: він старий дурень, — уже спокійніше повторив він.
— Але ж ти сказав щось, що змусило його подумати, ніби ми їдемо в Лондон?
— Я? Я ніколи нічого подібного не казав. Принаймні… О, так, згадав. Зранку я жартома сказав, що мовляв, добре було б з’їздити в Лондон, а він, мабуть, сприйняв мої слова серйозно. Або почув не те, що було сказано. Ти, звичайно, розтлумачила йому, що він помилився?