— Зажадали до завтрашнього дня відповіді.
— Знову Чечня?
— Авжеж. Згода Кремля на повну незалежність Ічкерії. Себто Чечні. Якщо до завтра Москва не зробить офіційної заяви про свободу Ічкерії, вони завдають ракетний удар по місту і самі підривають себе разом з лінійним крейсером.
У командувача опали руки, сіре обличчя зробилося ще сірішим. Не бачив виходу. Тільки чудо могло врятувати флот і захистити древній Севастополь. Так, тільки чудо! Його думка враз зробила крутий поворот на 180 градусів. Досі висміював «пришельців»... Зараз зненацька почав мислити про них, як про можливих...
— Годі ходити! — рявкнув голосом утопельника. — Де той каплей? Сюди його ! Негайно сюди!
Серж, увійшовши до кабінету, самим нутром відчув переміну атмосфери...
— Слухаю вас, товаришу адмірал! — Клацнув він закаблуками, і очі його засяяли дикуватим блиском.
— Слухай, каплей... — підвівся з-за столу командувач. Подумав коротку хвилю, пожував сухими губами. — Ти справді пам’ятаєш, що з вами скоїлося... як ти кажеш: сьогодні... ні, вчора вранці?
— Абсолютно все!
— Викладуй. Точно, строго і не бійся мене, — змусив себе до кволої посмішки командувач. — Я можу повірити тобі. Хочу повірити.
В цих словах Сержеві вчулася надія. Він описав пережите ним попереднього дня. Отой човен з чорною обшивкою, що пронісся по лівому борту, потім другий човен по правому борту, і оту велетенську чорну хмару на півнеба, і отой провал пам’яті, шалене падіння в якусь наче прірву, і затим — ясне ранкове сонце над морем.
Командувач вийшов з-за столу, встав біля Сержа, глянув йому в лице.
— Мені здається, що за вами стежили. Могло це бути? Могло... Отже хтось вистежив вас, хтось атакував, хтось пожбурив у страхітливу пустку чи, як тепер модно казати: в часову дірку.
— Так точно, хтось нас пожбурив.
— І ці ж сили через півстоліття повернули вас назад, на те саме місце. — Командувач потер собі долонею чоло. — Так, це ми з’ясували. Тоді запитаємо себе далі, каплей: це могли бути тільки великі сили. Вірно?
— Абсолютно, товаришу командувач.
— Даю тобі завдання: ти повинен ті сили — хочу вірити, що це благородні, добрі сили! — покликати нам на допомогу. Вони нам потрібні, каплей! За всяку ціну шукай вихід на них. Я певен, що вони й далі стежать за тобою і за твоїм кораблем. Хто твій командир?
— Капітан 2 рангу Віктор Степанович Севастьянов.
— Чи не твій родич? — швидко повернувся командувач до свого заступника.
— Батько, — Я ж сказав: усміхнене контр-адмі-рал.
— Поздоровляю! — сказав коротко командувач. — Наказую: негайно зв’язатися з ним! І нехай «Салют» входить у гавань. До четвертої площадки.
Щоб ніяких формальностей. Це наші люди, наш корабель. Дійте!
* * *
До будинку штабу під’їздить кортеж машин. Це з аеродрому Бельбек. Привезено містера Реттігана, голову могутнього американського синдикату «Мажестік-12», фактичного володаря Америки, та, власне, й усього західного світу. У нього непросте завдання, з яким він навіть не криється. У Вашингтоні занепокоєні активністю чеченських терористів, які захопили лінійний крейсер «Звитяжний».
Всевладного американського політика-бізнесме-на супроводить в дорозі його син-художник, теж досить відомий за океаном. Він худорбастий з виду, хворобливо блідий.
Татусь же нівроку. Сивувате, їжачком волосся, боксерські плечі, рішуча хода, вольовий погляд. Штабні офіцери заводять його на другий поверх до командувача. Реттіган в світло-бежевому цивільному костюмі, але відчувається характер військової людини.
Через приймальню іде, не зупиняючись. На штабних офіцерів не звертає ні найменшої уваги. Рішуче шарпнув двері, вступив до кабінету, орлиним оком окинув його.
Навіть командувач знітився від такого ока. Потиск рук казенний, короткий, ніякої куртуазійно-сті. Сам шеф «Мажестік-12»! За ним тупцює синок з тоненьким батьковим кейсом.
На запрошення командуючого всі сідають до довгого столу нарад. Розмова починається з ходу. Без жодного вступу, без усяких солоденьких приправ.
— Я приношу вам свої найщиріші вибачення і вболівання, містер командуючий, — говорить Реттіган. — І в моїй особі перед вами вибачається «Мажестік-12». Відверто кажучи, нас підвели інформатори. Чечня — це мильна бульбашка, яка рано чи пізно лусне.
— На жаль, містер Реттіган, ви із своїм всемогутнім фінансовим блоком «Мажестік-12» продавали їм зброю, а, власне — просто дарували, і тією зброєю чеченські хлопці убивали безвинних російських хлопців. За фанатизм ісламістів Росії довелося дорого заплатити, — мовить командуючий. — Але хай це буде в минулому. Чечня, чи як її називають — Ічкерія — нейтралізована, її народ нарешті зазнав спокою і миру в складі Російської Федерації.
— Даруйте, містер командувач, ми всі смертні і можемо помилятися. Тепер ми занепокоєні тим, що чеченські сепаратисти дісталися до вашого флоту! Захопили ваш лінійний корабель з ядерною зброєю.
— Ви добре проінформовані, містер Реттіган, — буркнув адмірал.
— Йолопи! — вибухає щирим гнівом старий Реттіган. — І це напередодні грандіозної світової події — укладення союзу Росії зі Світовим Атлантичним Блоком. Як же ви зреагували на цей підлий крок терористів? Може, почали перетрактації з ними? Запобігаєте перед ними? Улещуєте їх?
(До речі, вся розмова ведеться через перекладача, а точніше — через Реттігана молодшого. Здавна закоханий в слов’янство, він блискуче виконує свої функції!).
— Ніякого улещування, містер Реттіган! — ляскає долонею по сяючому столу командувач. — Сьогодні ж будуть вжиті кардинальні заходи. — У командувача враз забракло голосу: — Хоча... є певні болісні моменти. Дуже серйозні. Крейсер озброєний ядерними ракетами. І терористи можуть вжити їх в разі, якщо ми не виконаємо їхнього ультиматуму.
— То ви вагаєтесь? — супиться Реттіган.
— Ні, спробуємо ще один хід.
— Гаразд, це ваші проблеми, містер командувач. Сподіваюся, ви розумієте, що за Ічкерією стоїть грандіозний Схід. Найперше — Іран, Ірак. Це вони породжують тероризм в його найжорстокішому вигляді. Поступаючись в малому, ви можете потрапити в обійми скаженого східного ведмедя. Тому раджу вам діяти негайно! Не зважаючи ні на які втрати і ні на які погрози!
— Ваші поради ми візьмемо до уваги, але... Не забувайте, містер Реттіган, що звідси до Москви тисяча двісті кілометрів...
Домовити командувач не встигає. Щось раптово скоїлося з молодим білявочубим банкіровим сином. Той геть збілів, з нього ледве видобуваються слова. Реттіган зривається з-за столу:
— Лікаря! У нього черговий напад астенії...
— Не турбуйтесь, містер Реттіган. Ми відвеземо вашого сина в найкращу лікарню. До речі, обладнану американською апаратурою.
— Я молю вас... благаю... — лепече зі сльозами на очах Реттіган, — за грішми не стане. Я оплачу будь-які ліки... Йому не треба було летіти зі мною. Це я винний в усьому. Але він так рвався сюди. Має тут друзів. І, здається... палко кохану дівчину. Містер командувач, потурбуйтесь про мого Теренса!
— Це справа моєї честі, — заспокоює старого командувач. — Зараз вашого сина відвезуть в лікарню і він одержить все, що треба для порятунку.
***
На сторожовому кораблі «Салют» неспокій, сум’яття, команда вимагає від свого командира рішучих дій. Чому капранг Севастьянов так довго зволікає з поверненням на базу? Серед матросів ширяться чутки про змову, про якусь загрозу з боку властей. Ага, командир послав у місто свого заступника каплея Сікору, а Сікора вже другий день не повертається на судно. Може, арештований, може, забув про свій екіпаж?..
Найстрашніше те, що «Салют» пережив шок. Саме шок у зв’язку з подіями, які звалилися на корабель в останні години. Моряки дізналися, що світ утік від них і час утік, і вони, салютівці, відстали від життя на цілих півстоліття!
Не всі в це вірять. Як може таке бути? Корабель як корабель. Море як море. Тут щось коїться підозріле, загрозливе. Та й від світу не відгородишся. Дехто встиг вловити своїм приймачем місцеву радіостанцію, дехто почув голос рідного міста, новини вечірні і ранкові, і стало відомо, яка біда скоїлася на військовій базі: терористами захоплено крейсер з трохи дивною назвою «Звитяжний», на «Салюті» про такий і не чули, і в боях він не брав участі. Та й що воно за такі дивні терористи? Звідки взялися? Може, це перевдягнені німецькі парашутисти? Напевно ж, вони — гади! Хочуть бодай чимось дошкулити великому Радянському Союзу, його непереможному морському флотові. Правда, у терористів начебто не німецькі імена і називають вони себе якимись ічкерівцями, синами волелюбної і нескореної країни чи пак — республіки Ічкерії, яка бореться у горах за свою волю... І потім чомусь війну проти них ведуть війська Російської Федерації (знову ж загадка: чому не війська Радянського Союзу, того славного СРСР, котрий ще вчора, 8 травня 1945 року змусив до капітуляції ненависних німецько-фашистських загарбників!).