— Абсолютно, — вигукнула Віруня. — Тільки що ж ми з моїм другом можемо вдіяти?
У рожевого володаря посумнішало обличчя.
— В цьому й парадокс, сестро Віро, — зітхнув володар. — Могутні й мудрі домовитися не можуть. І це маєте зробити ви, прості смертні. Події розвиваються так швидко, що не можна гайнувати ані хвилини. І ми просимо вас, представників двох великих народів, українського й американського, змусити своїх головних лідерів сісти за один стіл. Усіх, хто володіє ядерною зброєю.
— Як? — не втямила Віруня, і їй стало аж зимно в цьому напоєному теплими ароматами залі. — Хто нас послухає?
— Головні лідери, — тоном остаточного присуду мовив рожевий господар. — Вони будуть негайно сповіщені про ваш політ до них. Як дістатися в столиці, лідерів, подбаємо ми. Ми долали космічні відстані, а земні... то справа однієї миті. — Рожевий господар ввічливо підвівся, взяв у руки келих. — Ми на Сиріусі рідко дозволяємо собі вживати п’янкі трунки. Одначе тут я порушу цю розумну звичку. За ваш політ, мої дорогі земні друзі!
Для повернення в місто Віруні і її коханому Теренсу надано персональний «фаетон» головного космічного брата. На морську поверхню їх доставлено маленьким підводним човном.
І тут Віруньчину увагу привертає якийсь гуркіт двигуна. Звідки це? Ага, онде мчить, розтинаючи форштевнем хвилі, сіросталистий сторожовий корабель, мчить з гордовитою назвою на борту — «Салют».
— Боже, та це ж дідусевий сторожовик! — впізнає його Віруня і мало не падає у воду з містка. — Це той корабель, де командиром... ні, заступником командира — мій дідусь. Треба дати їм знак, треба погукати їх. Може, вони пливуть якраз за нами.
Віруня й Теренс щосили махають руками, навіть щось вигукують, кличуть до себе.
— Єгей! Сюди! Дідуню, це ми!
Там на борту щось помітили, гасять швидкість. Форштевень корабля націлюється в бік маленького підводного човна, до двох постатей на крихітному містку.
Корабель дає гудок. Сповіщає про свій намір рятувати їх. Він гасить швидкість до нульової і вже по інерції підпливає до обляпаних бризками моря Віруні і Теренса.
З нього спускають шлюпку і матрос у ній починає завзято гребти веслами. Підплив. Взяв до себе Віруню і Теренса, круто розвернувся і назад до корабля. Віруня, озирнувшись, хотіла зробити човнові прощальний знак, не побачила його і сказала Теренсу.
— Чудні ці космічні брати. Наче бояться нас.
Віруні й Теренсу спустили трап, вони піднялися
на палубу і побачили «свою» команду. Першим до Віруні підійшов її «дідусь» Серж. Обнявши онуку, запитав її радісно:
— Чому це ви зникли з Теренсом? Художники в паніці, кажуть, що вас лишили заручниками «Космічного брата».
— Ти думаєш, що говориш, товаришу капітан-лейтенант? — строго відрізала Віруня. — Ми з Те-рейсом не заручники, а посланці миру! — І вона повисла на руці коханого.
— А ти думаєш, що ти говориш? — наче образився «дідусь» і показав на свої офіцерські погони, — порахуй мої зірочки. Я вже капранг-2! І, до речі, командир цього розкішного корабля.
— Радієш, що вижив з капітанської рубки свого друга капранга Севастьянова!
— Ну, не знаю, що краще: рубка «Салюту» чи крісло Командувача Чорноморським флотом? Сьогодні в нього нелегкий день. Приймає високого гостя. Президента України! А увечері... ну, не повіриш! Спільне засідання рад українського й російського флотів. До речі, скоро прилетить Президент Росії.
— О, які ви честолюбці — мужчини! — іронічно посміхнулася Віруня. Здійнявся вітерець, і вона пригорнулася до Теренса, лагідно і віддано. — Зате й ми дещо побачили.
— Знаю. Мені розповіли ваші художники. Як вас вітали «космічні брати», і чим вони вас пригощали в своєму морському царстві.
Важка хмара запнула сонце, на море впала тінь, вітерець подужчав. Віруні стало зимно, аж здригнулася.
— Слухай, капранг-2, і чого б оце нам товктися на цих хвилях? — голос її дрижав. — Ти ось мене простудиш, дідулю, а нас з Теренсом чекає далека дорога. Ходімо краще в каюту.
Проте в каюті їм сховатися не вдалося. Здалеку, із севастопольської військової бази раптом долинув важкий, гоготливий гуркіт, наче там шарахнув вибух багатотонного снаряду чи бомби.
— Боюся, хтось дуже невміло попрацював з вибухівкою, — сказав Серж.
Кинулися на ют, припали до поручнів, стали видивлятися у бік Севастополя. Господи, що то воно? Над містом піднімалася чорна хмара диму. Мовби пожежа чи й справді вибух. Серж глянув на годинник. Була четверта по обіді.
— Гаразд, ідіть з Теренсом в мою каюту, а я зв’яжуся з черговим. Щось мені ці дими не дуже подобаються.
За кілька хвилин він мало не влетів до себе в каюту, мав побіліле лице. Віруня з Теренсом аж підскочили з канапи. Що скоїлося?
— Страшне! Але є Бог на світі... — голос у нього уривався, він упав на стільчик перед письмовим столиком. — Зараз побачимо не тільки дим, а й чорні прапори на мачтах. — Які негідники! Які страшні негідники!
Віруня кинулася до «дідулі», обняла його: що там скоїлося?
— Боюся, що нашого Севастьянова вже немає в живих. — Він погладив Віруню по руці. — Не лякайся, може все не так і страшно. Черговий сказав мені, що в приміщенні штабу флоту хтось заклав вибухівку. Заряд неймовірної сили. Мав рвонути... власне, й рвонув на початку засідання Ради. На щастя, засідання у зв’язку з прильотом російського президента перенесли на годину пізніше. Якщо Віктор Степанович сів на своє улюблене місце біля бічної колони...
— Тоді накажи мотористові: хай дасть більше газу! — попросила Віруня зі слізьми на очах.
— Уже дав, люба моя онучко. Від нашого «Салюту» такі проблеми не залежать. — Він визирнув в ілюмінатор. — А хмарка таки стоїть над будинком штабу. Над самим будинком!
Нічого не переплутав черговий військової бази, точно назвав місце вибуху: будинок штабу Чорноморського флоту! Немає фактично вже ніякого будинку, нема розкішного адміральського кабінету з довгим, вкритим палітурою столом для нарад, нема картин видатних флотоводців світу: ні Ушакова, ні Нельсона, ні Нахімова... Вибух був такий сильний, що два поверхи над кабінетом геть знесені, і в проломі даху блідо синіє небо. Постаралися негідники! Ненависники слов’янства і православія, які вже давно облюбували собі Крим. Хто ж, як не вони, сотворили цю акцію помсти? Саме помсти за лінкор, який зникнув у глибинах Чорного моря або ж у глибинах неміряного часу і простору. І це зайвий раз доводить потребу негайних і рішучих, а головне — спільних дій.
На щастя, обійшлося без жертв. І допомогла саме спільність. В чому, можете запитати? А в тому, що й командувач російський і командувач український довго не могли узгодити, в якому кабінеті провадити оцю саму спільну нараду двох Рад. У росіян флот набагато більший, і кабінет командуючого набагато поважніший, але й українці свого не попустять, оце навесні одержали від міськради Севастополя новий гарний дім для свого штабу, то чому б не запросити до нього всіх російських і українських адміралів, контр-адміралів і віце-адміралів? Помилуйтеся, ми не якісь там хохли. На українській землі, в українському Севастополі ми ще не таке встругнемо!
Отут терористи (ясно ж, що підіслані Союзом Східних Держав!) і дали маху. Як було ними заплановано рвонути по узгодженому плану, в хвилину відкриття спільної наради, так вони й рвонули. А як саме це їм вдалося — чи з допомогою годинникового механізму, чи з допомогою радіопристрою — хай докопується спецвідділ. Зараз же обидва президенти — російський і український — забувши й про обід, заборонивши проведення всяких урочистих прийомів і зустрічей, фанфар і дефіляд, гарматних салютів і телетрансляцій, хутко сідають в якійсь досить скромній кімнатчині, запрошують до себе обох командувачів і ставлять перед ними одне питання: що тут діється? Чому Севастополь мимоволі перетворюється в найболіснішу точку в Європі?