— Нас двоє. Проте це не значить, що в акції візьмуть участь лише дві особи. Нам треба виконати великий обсяг робіт, перенести масу потрібного матеріалу і найперше — перевірити готовність тих, хто за високу винагороду зможе здійснити найтяжчу місію в своєму житті. Ви пам’ятаєте, про що мова. Вони повинні бути досконалими пловцями, витривалими спортсменами, мужніми завзятцями, щоб виконати головне — зустріти своїх друзів і привести їх до об’єкту. Сподіваємось, що ви знайшли таких достойних людей.
— Не тільки знайшли. Вони з нетерпінням чекають на ваше прибуття.
— І вони зможуть подолати уплав тяжку відстань?
— Так, зможуть. Одне тільки неясне: як і де вони зустрінуть в морі своїх друзів-спортсменів? Чи будуть відкриті сітчаті ворота при виході з бухти? Чи не наразяться вони на випадковий прикордонний патруль?
— Ці проблеми мали влагодити ви. Всі інші деталі акції ми обмовимо завтра в робітничій їдальні. Все ясно?
— Ні, не все. Що буде вчинено з екіпажем? Він має загинути? Чи ви підготували для нього іншу долю?
— Доля екіпажу... про це якось забулося, товаришу. Повторюю: ми прибули для того, щоб привітатися з нашим старим другом, нашим бойовим товаришом «Джуліо Чезаре», якого нині перейменовано на «Новоросійськ». Хай йому спиться спокійно в ці останні ночі. Вічне місто посилає йому свої найсердечніші вітання!
А тепер, брати-земляни, робимо висновок. З цієї телефонної бесіди вам, мабуть, стало ясно, хто прибув в ту похмуру осінню ніч до Севастополя і негайно подав про себе звістку якомусь своєму агентові. Ви бачите, що в цій балачці дотримано суворих правил конспірації, не названо імен, не вказано характер акції, не згадується час її проведення. Є тільки одне: двоє прибули з Риму під російськими іменами, і почалася остання фаза тієї страшної операції, яка невдовзі забрала життя ледь не тисячі членів екіпажу «Новоросійська»... Забрала в неймовірних муках, в диких стражданнях, в темних залізних домовинах корабельного корпусу, де люди вмирали, задихаючись, в криках, прокльонах і стогонах.
Ви скажете: які люті були оті італійські терористи, яку жахливу кончину вони приготували для нещасних (ледве, призваних на військову службу!) моряків-чорноморців! Мабуть, і справді це були нелюди. Правда, вони лише виконали наказ свого старшого начальства, так само як начальство їхнє виконало давнішню команду дуче Муссоліні. При спуску лінкора «Джуліо Чезаре» на воду він начебто пророкував йому саме таку мученицьку смерть, кинувши фразу: «Хай він перемагає, або хай умре в стражданнях».
Не уник, як ви знаєте, брати-земляни, і сам Муссоліні, бо за тяжку неправду його було страчено партизанами разом з коханкою на одному з майданів Калабрії і затим повішено за ноги на ганебні оглядини всім місцевим людом.
Одначе закінчимо нашу розповідь. За всіма відомостями, які отримав тоді космічний Розум, події розгорталися так. Прибулі з Риму терористи тої ж ночі вирушили на човні у відкрите море. Стояла вітряна погода, море ладналося до шторму, хоч шторму так і не було. Було хмарно, ніяких прикордонних патрулів по дорозі не трапилось, терористи на човні, вщерть завантаженому тринітротолуолом, випливли у відкрите море, там їх зустріли — далеко за Костянтинівським равеліном — терористи з Риму, вони прибули на крихітному підводному човні, в човен хутко перевантажили вибухівку, і жива торпеда рушила в бухту, Космічний розум не знає деталей операції. Можливо, екіпаж міні-човна висадився десь на берег, тож залишився смертник камікадзе, він був готовий до всього і рушив в бік «Новоросійська». 0 першій годині ЗО хвилин ночі на лінкорі стався вибух.
Космічний розум не знімає вини з конкретних виконавців цієї жахливої, нелюдської акції. Прибульці з Риму, певне, давно готувалися до помсти, їхні душі були отруєні зненавистю, і вони не хотіли знати про живих людей, котрі загинуть у тому пекельному вогні. Зненависть і мстивість завжди сліпі.
Але ви, земні наші брати, повинні знати, хто стояв за виконавцями страшної місії. За ними були сили величезні, сили космічні, це вони «сірі» давно виношу вали плани покарання людства, земляни не хотіли миритися з хаосом, і найперше не хотіли з ним миритися українці і росіяни. На цьому мусимо припинити нашу розмову, хоч вона далеко й не вичерпана. Запитаємо: чому мусимо? А тому, що зараз вас найбільше хвилює одна грандіозна морська катастрофа останнього часу: загибель російського підводного човна «Курськ». Про «Курськ» не скажемо ні слова. Бо не маємо права на своє судження, не маємо права звинувачувати будь-кого — чи то «сірих», чи ще якісь ворожі Росії сили. Окрім стихії, яка спонтанно могла вихопитись з нутрощів корабля, з його торпед, апаратів, переплутаних електромереж. «Курськ» — трагедія не передбачена і ніким не запрограмована. Хіба що одна з тих, котрі народжуються з надто великих потуг і неконтрольованих реакцій.
Багряне око пригасло.
І в цю ж мить до каюти зайшов командувач Чорноморським флотом Севастьянов, за ним український командуючий Єльжей. Завмерли біля дверей. Президент вказав їм на диван.
— Ви маєте графік патрулювання Севастопольської військової бази?
— Графік є, в умовах загального режиму, — відповів український командувач.
Президент довго думав, дивлячись собі під ноги. Аж раптом наказав холодним тоном готуватися до виходу в море. Бажано разом з росіянами. В повній бойовій готовності. Він, Президент України, вирушить на цьому сторожовому кораблі, себто на «Салюті». Бо зараз було серйозне попередження з надійного джерела... З якого саме? Є таке. Більш ніж надійне! В морі, на підходах до Севастополя з’явилися кораблі з підозрілим вантажем. Перестрівати всіх і піддавати якнайсуворішій перевірці!
Старий барон забився в куток кают-компанії, непомітний і всіма забутий. Сина поруч не було. Де він подівся зі своєю нареченою?
Та ось вони зайшли з палуби, сіли біля старого.
— Батьку, ти якийсь сьогодні надто сумний, — обняв старого барона син. — Я готовий виконати твою волю. Тільки за однієї умови! Якщо ти благословиш наш шлюб з міс Вірою..
— Я давно благословив ваше кохання, — радо вигукнув барон. — Доню, ти справді хочеш стати дружиною мого сина? Він не такий святий, як тобі здається.
Та, мабуть, для Віруні годі й тієї святості, яка є зараз у її коханого. Художник з тонким смаком, чуйний до неї, вірний у коханні, і головне — за кілька днів полюбив до безтями Україну, Віруньчину рідну землю. Набудував уже собі в голові неймовірних планів. Ось і зараз викладає їх перед засмученим батьком:
— Я тобі не сказав, тату, про одну дивовижну річ. На глибинній підводній станції, у «космічного брата» нам відкрили їхній відчайдушний план — добування плазмової енергії з надр Землі. Цю енергію будуть передавати — яким способом, я не знаю — сюди в Крим, а далі по всій Україні і, можливо, в Росію.. Хоча туди навряд. Сиріусців пригнічують імперські плани Москви. Надто їхні величезні ядерні запаси, себто запаси ядерної зброї...
— Припини! — відмахнувся барон і відкинув збіліле лице на м’яку спинку канапи. — Ти ж знаєш, це я винний. Мій «Мажестік-12» розпалював атомні пристрасті, залякував руських, а росіяни залякували нас... Сам пам’ятаєш ту прокляту «холодну війну»!
— Україна ж відмовилася від ядерної зброї. І тому «космічний брат» перші потоки ядерної плазми пустить сюди. Я хочу, щоб наш «Мажестик-12» брав у цьому участь, тату...
Він не встиг домовити фразу. Зненацька заревіла сирена тривоги, і корпус судна здригнувся, як пришпорений кінь. То запрацював на повну потугу дизельний агрегат. На палубі почувся тупіт ніг, вигуки команд. В кают-компанію зазирнув командир Серж.
— Прошу одягнути рятівні пояси! — і зник в отворі дверей.
На старого це подіяло по-своєму. Він не те, що не виявив страху чи паніки, а навпаки вмить пожвавішав, хворобливість його одразу ж зникла, лице взялося рожевою барвою. Він схопився з канапи і побіг на палубу. Теренс подався за ним.
Паніка була трохи завчасна, ніхто ще їх не топив, загроза виявилась в іншому. По курсу сторожовика сяяв на сонці велетенський пасажирський лайнер, і, здається, починав розворот. Назва його була якась невиразна, виписана дрібними латинськими буквами. Потужна труба викидала в небо тоненьку цівочку диму. Палуби лайнера були порожні, ані живої душі.