Одначе Реттіган відчуває якусь фальш.
— Хочу вірити вам, містер капітан, — говорить він, дивлячись з підозрою в бронзово смагляве обличчя капітана. — Але хочу вірити також, що містер капітан дасть нам змогу переконатися в цьому на власні очі.
їм дають таку змогу. Каплей Ґудзь і барон Реттіган в супроводі капітана спускаються в трюмне приміщення. Тут цілковитий порядок. Всі трюмні відсіки завалені, а точніше — акуратно заставлені ящиками з цілком мирними апельсинами і цитринами. Стюарти в блакитних кітелях пояснюють, що і як, показуючи документи і всілякі сертифікаційні посвідчення.
Доводиться вірити. Капітан з толерантною посмішкою запрошує всіх до себе в каюту на товариську каву. Час у нього є. Хай вибачить їм командир сторожового корабля за затримку і надто ретельне влагодження формальностей. Прозіт, панове! Можна підняти навіть келих за мир і віру в Аллаха, за добру далеку Америку, за...
Йому не вдається домовити свій тост, як в каюту, в її бронзово-золотистий блиск і розкіш, зненацька вдирається істеричний вереск:
— Нема тут Аллаха! Нема тут віри!
На порозі стоїть опецькуватий чоловічок у мундирі морського офіцера. Кошлаті чорні брови видають в ньому турка. Він іде навкруг столу, наближається до капітана і тепер уже кричить йому в лице:
— Хай вони знають, хто ти насправді! Годі дурити весь світ, Кемаль! Твоя остання година пробила!
Це дико, дивовижно, прямо-таки непристойно, щоб отак верещати в лице самому капітанові велетенського білого лайнера. Але, мабуть, чоловічок має на те право. І капітан дозволяє йому такий шалений, такий непристойний вереск. Аж врешті, набравшись рішучості, повертається до контролерів і з вибачливим, тонко-затиснутим в кутиках рота усміхом пояснює їм:
— Даруйте йому цей дикунський вибрик, панове. Вважайте його психічно ненормальною людиною. Це брат моєї покійної дружини, якій по праву спадкоємності належав цей корабель. Він не хоче змиритися з тим, що за законами турецької республіки чоловік покійної наслідує майно першим серед усієї рідні. На ґрунті такої втрати він, як бачите, трохи зсунувся з глузду. Що ж, я взяв його в екіпаж і мушу терпіти такі непристойності.
Проте психічно неврівноважений офіцер не вгаває. Сварка переростає в бучу. Нападник кидається на свого високоповажного родича з кулаками, шарпається, мало не б’ється в конвульсіях і, врешті, витягує з кишені якусь чорну металічну річ... Що це, о Боже? Та це ж граната, справжня, бойова граната!
— Зараз буде край усьому! — шипить він і одним рухом вириває з гранати чеку. — Баста! Або ти зараз же, у цю мить випишеш мені десять мільйонів доларів — бо ти, я знаю, найбагатший капітан у республіці, — десять мільйонів ти віддаси мені за те, що колись обікрав мене біля труни моєї сестри, — або я розповім цим панам усю правду про твій вантаж і про тих волонтерів, яких ти везеш у трюмі серед ящиків з апельсинами... Що, ти не згоден? Ти хочеш добути з кишені револьвер?., не вийде, Кемаль! Граната вибухне першою. Панове, даруйте мені, але це не я вб’ю вас, а капітан Кемаль Сараджоглу... Він — негідник, він везе у своїх трюмах розщеплений уран, йому дарма, скільки невинних людей буде вбито зарядами з цього урану. Він готовий за свої мільйони підірвати весь світ...
У капітана було лице мертвої людини. Розумів: одного необережного поруху було досить, щоб граната рознесла каюту, розшматувала його.
— Я згоден, — видушив з себе капітан. — Але моя чекова книжка в сейфі, у моїй спальні. Я піду туди...
— Ні кроку! — зашипів офіцерик. Знав, що капітан обдурить його, може, знищить, розчавить, викине за борт. І тут його погляд впав на старого барона. — Оцей пан буде гарантом! Ми перейдемо на його корабель. Ти підеш з нами... І знай... Якщо я відпущу пальці — тобі каюк! Вперед, вперед! І скажи своїм лакизам на палубі, що я вмру тільки разом з тобою. Вперед до трапу!
Те, що побачила команда «Салюта» в шлюпці, всіх спантеличило вкрай. До сторожовика причалював сам капітан білого лайнера — це було видно з позументів на його сяючому мундирі. Правда, вигляд у капітана з борідкою-еспаньйолкою видавався не дуже капітанським. Сидів якийсь зіщулений, пригноблений, наче ждав кожної миті смерті. Вона, власне, й була поруч нього, в особі щупленького морського офіцерика, котрий дуже кумедно тримав над головою руку. Хто ж знав на «Салюті», що в руці миршавенького чоловічка була затиснута граната? Аж до тої миті, коли шлюпка причалила до сторожового корабля, і з неї на палубу по мотузяному трапу піднялися іноземці й за ними капітан-лейтенант Ґудзь і барон Реттіган.
Сцена трохи комічна, але ще більше зловісна. Капітан намагається витлумачити (на гарній англійській мові) загальну ситуацію. Мовляв, ось цей тип — член його екіпажу, геть скажена людина!
— Я не скажена людина! — протестує офіцерик. — Це він негідник і злодій! Він везе в своїх трюмах...
— Мовчи! І викинь за борт свою дурну гранату, — блискає на офіцерика вуглистими очима капітан. — Якщо скажеш бодай одне слово, тебе прокляне Аллах!
Мабуть, офіцерик таки втямив всю недоречність своєї поведінки і навіть знітився перед чужоземцями. Але все ж стоїть, не опускаючи руки з гранатою. Войовничий і нікчемний, роз’юшений і безсилий. Щось одначе треба робити. Матроси «Салюта» стоять нахмурені, стоїть в нерішучості і командир корабля капранг Серж Сікора.
Раптом з’являється Президент. Глянув, оцінив ситуацію і спокійно підходить до офіцерика. Той занімів. Що за чоловік у спортивному костюмі? Усміхається доброзичливо, протягує руку і враз вириває у нього гранату. Короткий розмах, і вона летить у море. Ще секунда, і з глибини долинає глухий вибух. Тільки водяний вир з бульками виплеснувся нагору.
— Будемо вважати інцидент вичерпаним? — з веселим блиском в очах питає Президент.
Капітан лайнера полегшено знизує плечима. Він досі не може отямитися від пережитого. Його колотить лють на мерзенного родича, він ладен задушити його власними руками. І хай забуде про обіцяний мільйон, піде тепер під військовий суд за хуліганство. Хоча й самого капітана пробирає страх. Ці росіяни, чи то пак — українці, вже, либонь, знають про вантаж в його трюмі, і хай Аллах порятує його від тяжкої біди!
Тому капітан вдає з себе дружньо ввічливого, схиляє голову і запитує Президента з солоденькою усмішкою:
— Бачу, ви тут за старшого?
— Так, я тут старший, — сухо відповідає Президент. Озирнувшись, зустрічається поглядом з капрангом Сікорою. — Ходімте в каюту. А цього гранатометника візьміть під варту. Він трохи небезпечний.
Отже в каюті вони втрьох: Президент, капранг Сікора і капітан іноземного лайнера. Сідають до столика.
— Може, погукати й американця? — пропонує Сікора. — Щось же вони там винюшили на лайнері.
З’являється Реттіган. За ним пружно ступаючи, входить капітан-лейтенант Ґудзь, хвацько козиряє з порога. Чужоземець у зніченні. Він наче гість і водночас його приведено сюди майже силоміць. І сидіть він в тісній каютці як допитуваний.
І допитує його не командир корабля, а чоловік у цивільному. Дуже впевнений, дуже владний чоловік.
— Почнемо з вас, містер Реттіган. — говорить сухим тоном Президент. — Не візьміть це за образу, містер Реттіган, але вам випала роль розвідника. Чи вдалося вам з’ясувати, що там у них в трюмах?
— Згідно документів, які пред’явив мені капітан, у них все в нормі, — каже Реттіган. — Але мій дозиметр страшенно зашкалював. До того ж морський офіцер з корабля, родич капітана, як ви чули, відверто визнав, що вони перевозять ядерні матеріали. А також волонтерів. Містер кептен, ви можете це підтвердити?
Капітан трохи наче аж образився. І раптово перейшов в контрнаступ, аж кулаки стиснув, дивлячись на капранга Сікору:
— Не знаю нічого. Ви зупинили нас у відкритому морі, і я вимагаю пояснень. За законами міжнародного права — це вандалізм! Між нашими країнами нормальні, цивілізовані стосунки. Я маю вихід на свого президента, на парламент...
В його словах відчувалася певність. Не мав чого втрачати, здатен був на найбрутальніший вчинок. Президент замислився: арештувати його чи ні? Вони за межами дванадцятимильної берегової зони, і тут діють особливі міжнародні норми. Морське право не обминеш. А втім, якщо під час обшуку з’ясується, що справді перевозиться ядерний розщеплений матеріал, то це вже замах на безпеку України.