Не вперше стояв Президент на такому рубежі. Бувало вже не раз, коли дзвонив помічник, коли з’ясовувалося: хтось перелетів через кордон, убито поважну персону, брехлива лондонська газета кинула йому в лице брудним наклепом... На все мусив реагувати з максимальною витримкою, з розумінням і тактом, і тому так боліла душа, і нерви були напружені до краю.
Ведучи зараз переговори, почувався особливо у вразливій ситуації. Зачепи тільки лайнер, і в сусідній столиці насупляться. А десь же небавом передбачається укладення договору з тією стороною. І за тим договором — мільйонні чи й, може, мільярдні прибутки для змученої української економіки. Ними не знехтуєш.
Капітан, видно, збагнув настрій того, хто його допитував. Він готовий був і пригрозити. Він досить відверто натякнув, що на кораблі є пасажири, котрі здатні на найрадикальніші дії. Які саме? Можуть вдатися до самоспалення, можливо й до терору. Містер Президент має знати, як на це реагує світ!
Що ж, містер Президент уважно дослухався до того, як «реагує світ». Але він знав, що ніяка «реакція світу» не переважить державних інтересів України.
— Ми не збираємось вас арештовувати, хоча й маємо на це повне право, — сказав Президент крізь зціплені зуби. — Не тільки тому, що ми глибоко поважаємо вашу країну і поважаємо морське право. На вашому кораблі живі люди, і я боюся...
Зазумерив внутрішній телефон, капранг зірвав трубку і почув голос вахтенного офіцера:
— Товаришу капітан 2 рангу, по правому борту ракетний крейсер!
— Який ракетний крейсер? — здивувався капранг.
— Російський. Іде прямим курсом на іноземця.
— Гаразд. Стежте і доповідайте.
Справа ускладнювалася. В таких випадках належало діяти узгоджено, тим паче після попередження «космічного брата». Головнокомандувач російським флотом був проінформований про все, можливо, посилав їм на підмогу свій крейсер. Але ж ці гарячі голови здатні на все. Якщо вчинять трус на іноземцеві а, може, й потоплять його ракетами...
— Зупиніть їх негайно! — наказав Президент Сікорі, який схилився над апаратом. — За всяку ціну зупиніть!
— Єсть зупинити, товаришу Президент! — кивнув головою Серж і владно гукнув у трубку: — Чуєш мене?.. Передай на ракетний: наближатися до іноземця не рекомендую. Корабель замінований! Ніяких пояснень!
Президент насупив брови. Хто замінував?
— Іншого виходу нема, товаришу Президент, — усміхнувся Сікора і поклав трубку.
Президент глянув на чужоземця. Той сидів з відсутнім виразом на обличчі, погладжував клинець борідки. Це погладжування вивело Президента з рівноваги:
— А ви чого сидите, містер кепітен?
— Не розумію... Я слухаю ваші накази, і взагалі...
— Забирайтесь ви геть!.. Себто, пробачте, ідіть до шлюпки, і хай вас відправлять на судно.
— А далі що, містер Президент України? — запитав капітан з в’їдливою іронією. — Може, накажете вашій прикордонній службі дати нам дорогу до Севастополю?
Президент підвівся.
— Ви у відкритому морі, капітане. Але я раджу вам повертатися назад. Бо вас зустрінуть як належно. З усіма вашими ядерними матеріалами і усіма волонтерами.
Цього було досить. Капітана наче винесло на палубу. І перше, що він побачив — голчасто-стрімкий корпус російського ракетного крейсера. Від нього годі було ждати рятунку. Капітан схопився за поручень драбини — трапу і стрімко полетів у шлюпку.
* * *
Віруня стежила за Президентом.
Від самого початку, відколи він з’явився на «Салюті», вів розмову в каюті з чужинським капітаном, потому вийшов на палубу і глянув важким поглядом в бік російського ракетного крейсера. Побачивши Віруню у яскравій синій сукні, запитав привітно:
— Хотіли мені щось сказати?
— Так... товаришу Президент, — видушила з себе Віруня. — Я про мого американського друга. Про наш шлюб з ним... Ви сказали, щоб я звернулася до вашої дружини, але я... я не знаю, де вона зараз.
— Мабуть, відпочиває. В таку гойдавицю... самі розумієте. Вона хотіла вас бачити.
Президент запросив Віруню в каюту капранга Сікори. На койці лежала його дружина. Наче дрімала, вкрившись пледом. Президент обережно доторкнувся до її плеча.
— Людонько, маєш гостю.
Дружина підхопилася з койки, впізнала молоду жінку, привіталася з нею. Згадала все... Щасливі закохані! От і прекрасно, от і живіть щасливо! Нащо вам та Америка? Чи то пак... містер художник, здається, має великий бізнес. Мільйонер! І гроші кличуть до себе... Останні слова президентова дружина вимовила з легким смутком.
Президентові теж ніби печаллю майнуло по обличчю. Найтяжче боліло йому оте виїжджання, оте втікання... Знав, що справа дедалі більше заходила в глухий кут, оберталась безпросвітком, нуждою, ганебними трагедіями тих, хто прагнув відшукати на Заході легке багатство, щасливу долю. Цвіт нації, найвродливіші дівчата, найроботящиші парубки, наймудріші вчені топтали стежку у світ чужого багатства. Законом це не заборониш, силою не зупиниш.
— Так що, ваш Теренс кличе вас з собою? — запитала дружина Президента. — Про гроші... це я сказала так... ви мені вибачте. Якщо ви кохаєтесь, що може бути дорожче! Ніякі гроші цього не замінять.
— Боже упаси! — сплеснула руками Віруня. — Він художник. Найперше він чудовий художник!
Отже справу улагоджено, каже президентова дружина. Завтра ж їм буде дано дозвіл... власне, вони одержать всі документи.
У Віруні палахкотять від радості щоки. Вона обнімає президентову дружину, голос її зривається на плач.
Тепер Теренс може поїхати в гори і там писати свої картини. Він так закохався в Крим! Навіть зробив перші начерки для майбутнього великого полотна.
Її перебиває Президент:
— Даруйте, де ваш наречений?
— Мабуть, десь на палубі. Він любить море і може годинами дивитись на нього.
— Прошу вас, погукайте його. Це не стосується ваших особистих справ.
— Зараз, хвилиночку, — знову паленіє від радості Віруня. — Якщо у вас є час, товаришу Президент, він може намалювати з вас портрет. Ви не уявляєте, який це прекрасний майстер!
— Не про це мова, Віруньо. Гукайте його хутко сюди!
Приходить Теренс. Худорбастий, трохи знічений, стоїть перед Президентом в позі винного школяра. Під майкою в нього грубо біліють бинти.
— Сідайте, Теренсе, — припрошує його Президент. — Я говоритиму українською мовою, бо мій англійський, як то кажуть, не перфект. Перекладатиме дружина. Прошу тебе, Людочко, постарайся. Перед тобою син великого Магістра «Мажестік-12». — Президент з легким усміхом дивиться Те-ренсові в обличчя. І зненацька говорить: — Ви забираєте в нас красуню, але ми хочемо від вас відвертості.
— Прошу, містер Президент, — весь витягується молодий чоловік.
— Маю відомості, що вас нещодавно обрано після батька Магістром ордену «Мажестік-12».
— Не зовсім... Мені обіцяно цей пост після батька.
— Все одно дозвольте мені поздоровити вас, друже, з новим достойним призначенням і новими, як то кажуть, клопотами.
— Спасибі, містер Президент. Я весь до ваших послуг.
У Президента здригнулися кутики вуст, і в тому здриганні — краплинка гіркоти:
— Мені не треба послуг, молодий друже. Мені потрібна щира і чесна дружба. «Мажестік-12» контролює мільярдні банківські рахунки в усьому світі. Нам хотілося б підтримувати з вами ділові стосунки. Ось моя рука. — Президент вільним жестом витягує вперед долоню. — Просимо до нас.
Ми, українці, чесні люди. Але, на жаль, ще тільки підводимося з колін. Особливих багатств не маємо. Нам випала важка доля. Економіка була вщент зруйнована. Потім її по-дурному, а, може, і з наміром, перебудували повністю на військовий лад... Одне слово, після розвалу великої імперії економічні проблеми у нас страшенно ускладнилися.
— Містер Президент, міс Віруня мені багато чого розповіла, — сказав Теренс, злегка обнявши жінку. — Звичайно, я ще не маю права втручатися в справи «Мажестік», доки мій батько... дай Бог йому здоров’я.