Віруня нервується, Віруня хотіла б сама бігти вслід за вантажівкою. І чому цей міліціонер так точно і так нудно доповідає? Бандити ж завезуть Теренса хтозна куди. А сонце сідає за морем, багряне і недобре, і офіцер товчеться біля неї у цілковитій своїй безпорадності.
Раптом озивається його рація. Офіцер опромінюється готовністю до дії:
— Віро Олегівно, вас просять.
Віруня схиляється над його чорним мікрофончиком і чує голос, який запитує її про містера Реттігана. Голос строго і діловито хоче знати, що сталося з містером Реттіганом?
— Не знаю... нас схопили в місті, — розгублено промовляє Віруня, ледь не торкаючись губами до маленького чорного мікрофону. І тут їй зненацька спадає на думку, що вона знає цей голос. Боже, вона знає, хто він. Той, що балакав з нею на кораблі, найвища людина в державі, яка усе може, яка здатна вершити дивовижні речі. — Товаришу Президент!... Простіть, я вас не впізнала... Врятуйте мого друга! Благаю вас, товаришу Президент!
— Обіцяю, що зроблю усе можливе, шановна Віро Олегівно, — гукає здалеку Президенту, і в його голосі дзвенять сталеві нотки певності. — Я виїжджаю в Ялту і візьму операцію по врятуванню Теренса Реттігана під свій контроль.
Його везуть безконечно довго. Мабуть, це тому, що бандитам доводиться кривуляти об’їзними шляхами, вони бояться переслідування і від цього страшно панікують. Дали Теренсу кілька разів поїсти. Говорять шанобливо «містер американець» (на російській мові), розв’язали руки, зняли з рота оперізку і позиркують на нього сяючими від захоплення очима. Впіймали отакого заокеанського боса!
На питання, де його подруга, відповідають уникливо. Мовляв, дівчина втекла, тепер, напевне, вже дома. Старший бандит, той, що їде в кабіні з шофером, виявився навіть вельми куртуазійним, знає трохи англійську, а охоронця, який чіплявся до міс Віри, навіть безжально побив ногами. Всякі негідники лізуть до їхньої «визвольної армії», сміття і непотреб, але з кимось же треба воювати проти руських (українці — ті ж руські!).
Під вечір наступного дня, вже за смерку, вкочуються з пригашеними фарами в гірську ущелину, один, другий поворот, прірва праворуч, прірва ліворуч, і вони зупиняються перед добре замаскованим входом у печеру. Тепер до Теренса ставлення шанобливіше, старший групи просто запобігає перед ним, веде бранця усміхнено, називає його «глибоко шановний містер», вказує на кожний камінчик по дорозі. Ось сюди... обережно... тут поворот!..
Скрізь вздовж стін палахкотять смолоскипи, снують якісь примарні постаті, печера довга, стежка вибоїста, врешті вони входять у велетенський грот, схожий на підземелля казкового володаря. Тут горять електричні лампи (ват на двісті кожна!) цілі гірлянди електричних ламп, склеписте приміщення лунке і величне.
Дедалі більше військових, усі в плямистій камуфляжній формі, всі із зброєю, з автоматами, тесаками, в чудернацьких шоломах колоніальної доби, всі кудись поспішають, до чогось прагнуть. Що за дивний народ! Чому вони такі зухвало-веселі? З ким заміряються воювати? Ясна річ, це бандитська армія, але чому саме тут, в підземних печерах Криму? І чому влада великої України дає їм право тут угніздюватися, раювати, почувати себе справжніми володарями?
За старшого виявився темно-смаглявий, високого зросту афганець. Він ввічливий, вбраний у дивний костюм якогось індійського факіра з чалмою на голові. Припросив Теренса у свій кам’яний грот. Всі стіни в ньому завішані килимами, на столах радіоапаратура, якісь електричні пристрої, екрани, купи газет, паперів.
Припрошує сідати в крісло. Говорить гарною англійською мовою:
— Ви повинні вибачити нам цю акцію викрадення, містер Реттіган. Але іншого виходу в нас не було. Тільки ви можете допомогти нам подужати нашого спільного ворога: Росію і Україну.
— Не розумію, з ким маю справу? — питає стримано Теренс. Він стоїть в самій білій льняній сорочці і шортах, йому зимно, аж пробирають дрижаки.
— Ви маєте справу з орденом «Чорне сонце».
— Знайома назва. Хоча, здається... давно забута в Європі, — намагається згадати Теренс. — Так називалася елітна група гітлерівського ордену, чи як його — «Чорного ордену» СС! Це були затяті нацисти-головорізи.
— Не головорізи, а патріоти Німеччини, істинні тевтонці, яких згуртував у «Чорному сонці» сам фюрер під проводом свого вірного Генріха Гіммлера.
«Що він меле? — вжахнувся Теренс. — Типовий азіат з розкосими очима. І до того ж у цій сміховинній індійській хламиді».
Господар гроту з гідністю провів долонею по гостренькій борідці і все з тим же суворим пафосом вів далі:
— Мій дід воював в Берліні до останнього дня рейху. Він був тібетським ченцем, якого фюрер запросив до себе, вірячи у велику силу тібетського магічного знання і тибетської космічної енергії. Я продовжую віру мого діда-ченця. Він разом з небагатьма вирвався з оточеного більшовиками Берліну. Але досить про це. Вас чекають. Ходімте.
— Пробачте, я нікуди не піду... я протестую! — дозволив собі вигук обурення Теренс Реттіган, син наймогутнішого мільярдера світу і друг української жінки Віруні.
— Ні, це я протестую! — якимось майже глибинним голосом мовив господар гроту. Його очі налилися кров’ю, в них зблисло щось сатанинське. — Слухайте мене уважно... наказую вам: слухайте мене уважно!..
У Теренса пройшло холодом по душі, все тіло його обезволилось, і він відчув себе кволим і упокореним. Уже не міг мовити ні слова, видати ані звуку. Повільно, мов сновида, підвівся з крісла, опустив голову і покірно, голосом слуги мовив:
— Якщо ви так вважаєте, я вас слухаю і покоряюся вашій волі.
В цю мить він ще не знав, що в жорстокім двобої стихій добра і зла, який одвіку точеться на землі і в Космосі, йому на коротку долю секунди випало стати мимовільною жертвою великого сатанинського зла. Не знав і того, що повелитель підземного царства володів неймовірною гіпнотичною волею, його слово могло володарювати і вести за собою, його голос був дужчим за окрик долі.
Зараз господар — він прямо представився «Магістром ордену «Чорного Сонця» — раптово подобрішавши на лиці, переходить до іншої тактики. Він просто і привітно подає Теренсові руку зі словами:
— Яке щастя, що ви з нами! Я був певен, що ви почуєте голос титанів, голос своїх предків. І тому ми тішимося з вашого приходу до нас, дорогий містер Теренс Реттіган, син славнозвісного володаря «Мажестіка-12» Пауля Реттігана.
Магістр поважно підводиться, поважно затягує на собі пасок білого халату і рушає до прикритого військовим плащем входу в грот. Теренс, обезволений і спустошений, іде за ним. Вони посуваються напівтемним печерним проходом. По-суті, це все та ж єдина, на довгі гони печера, похмуре підземелля, у ньому склеписта стеля, у ньому сяють пекучі лампи, у ньому по кутках примарні постаті людей в плямистих комбінезонах зі зброєю в руках.
Та ось вони вступають в інше приміщення. Це вже зал, справжній, величний зал в стилі середньовічного лицарського замку. Тут на стінах розвішені бронзові щити, схрещені мечі і алебарди, пучки стріл, якісь чорні стяги із відвертими нацистськими символами і знаками. А далі — широкий стіл і за ним — кілька постатей в лицарських обладунках. У справжніх сяючих панцирах і кольчузі.
«Боже, куди я втрапив? — ворушиться в терен-совій голові квола думка. — Орден хрестоносців чи вищий синкліт римського папи?».
Він підходить до них. Зовсім близько. Вдивляється в їхні обличчя. Вони теж пильно дивляться на нього. Один з лицарів вказує йому на дубову лаву поруч себе, говорить до нього, мішаючи англійські і німецькі слова:
— Не дивуйтесь, це не сон, не марення. Ви — Містер Реттіган. Так? Ми ваші вірні поплічники. Ми знаємо, що ваш батько Пауль Реттіган свого часу належав до верхівки славного рейху, був тевтоном і ним зостався. — Лицар важко підводиться, в його очах проблискує зухвала відвертість. — Не дивуйтесь з наших лицарських обладунків. Це — героїчна забава, це спомин про наших предків. Головне в наших душах і в наших намірах.