— Не повірю. Від такого начальства не тікають, — глибоко затягнувся димом Сікора. — По правді кажучи, без мене тут буде не дуже цікаво. А мене забирають в Київ.
— Хто забирає?
— Ваше ж добре начальство. Радником в космічних справах.
— Оце роба! — протягнув в захваті водій. Затоптав сигарету, стенув плечима і поліз у кабіну. — Значить, правду кажуть, що ви літали в небо. І дуже далеко. Що ж, хай Бог вам помагає. З нашим Президентом не пропадете.
* * *
Ранок видався дощовий, сльотавий, ніби ніч не хотіла віддавати землю сонцеві і умисне випустила на нього із своїх закамарків усі свої хмарні легіони.
Сікора попросив у свого сина старенького «жигуля» і підкотив до готелю. Американець вже стояв біля масивних дверей, розмовляючи із швейцаром. Хутко вскочив у машину, тицьнув Сікорі руку.
— Батько всю ніч не спав. Після виступу нашого президента в нього двічі був напад серця. А «швидка» у вас... упаси Боже!
— Рушаємо? — запитав Сікора, не бажаючи зайвих балачок на тему місцевих невлаштованостей, і глянув із симпатією на худорбастого попутника. У нього було безкровне обличчя, і очі позападали, як у тяжко хворого сухотника.
— Ви дзвонили до лікарні? — запитав художник. — Як там Віра?
— Потерпіть. Краще раз побачити, аніж сім раз... Є в нас така приказка.
Лікарня нова, у вестибулі, як заведено, сувора чергова, кілька хворих у заношених халатах шепочуться по кутках з відвідувачами. Сікора лишив унизу художника і притьмом злетів на третій поверх у хірургічне відділення. Його зустріли стримано. Мовляв, так рано не приходять за тими, кого виписують. Ще буде консиліум, порадяться, перевірять останні аналізи. І, взагалі, чого поспішати? З переломом ноги не слід квапитися. Краще зайвий день побути під наглядом лікарів.
— Який перелом? — збілів лицем Сікора. — Моя родичка поранена. — Слово «онука» йому не далося, не уявляв себе «дідом».
Виходила плутанина. Миттю погукали з ординаторської лікаря, вийшов в чисто накрохмаленому халаті, лице байдуже, відсутнє. Не дивлячись на Сікору, схилився над журналом обліку, довго щось там вишукував, звіряв, водив олівцем по рядках. Врешті підвів очі і запитав хрипко:
— А ви хто їй будете? Чоловік? Брат?
— Даруйте... це моя онука, — зважився врешті на незвичне слово Сікора. — Бачите... тут ситуація... Приїхав з Америки її чоловік. Він внизу, і я оце зайшов за нею.
— Ви щось не теє... Хвора старша за вас, а ви кажете: онука! — Лікар криво посміхнувся. Йому, видно, спало на думку щось недобре. Він знову втупився в журнал обліку, засопів носом і враз пожвавішав, наче спіймав за руку злодія: — Ви нас не плутайте! Ми не ту виписуємо, за якою ви приїхали. На виписку сьогодні Сікорська Галина Павлівна. Якраз після перелому ступні. Упала з ґанку, і ми тут рятували їй ногу. А ви говорите про Віру Олегівну... Стоп! Є й така. — Лікар став ще впертіше вишукувати щось у журналі, мовби розгадував складного ребуса. — Та ви ж її родич Сікора! Передача була про вас по телевізору... Вибачте, дорогий, ми трохи заклопотані. Доводиться чергувати мало не щотижня. А ваша Віруня... онука чи що... — лікар загадково хмикнув, — її давно немає. Ще тиждень тому виписалась. За нею навіть приїхали... Хто її забрав?... Оксано Серафімівно, ви не пам’ятаєте, хто чекав унизу на Віру Олегівну?
Огрядкувата старша сестра стенула плечима і уникливо заявила, що це їй не положено знати. Були якісь женщини. В чорному, в чорних хустках, як монашки. Вклонилися чемно, забрали її речі... ну, не речі, а такий собі кульочок з женською білизною, і — в дорогу.
У Сікори засіріли перед очима кола, ноги послабли, загупала в скронях кров. Віруня щезла! Як у чорну воду впала. Це вдруге вже... Його люба онучка (а таки онучка, онучка!) виїхала кудись з невідомими жінками. Добровільно, без шуму і протесту... Начебто всім на зло.
— І не сказала куди поїхала? З ким? — спробував Сікора витягнути бодай якусь краплинку істини із похмурої старшої сестри.
Та від старшої сестри годі було чогось довідатися. У неї була одна відповідь: їй того не положено знати!
— А, може, в палаті хтось знав?..
— В палаті?.. — задумалася сестра-жалібниця. — Одна дівчина в неї в палаті лежала з нею. Авжеж, Соня Санчук, із сімферопольського м’ясокомбінату. Усе шепотілися між собою, наче мали якусь спільну таємницю. А почалася їхня дружба з того, що коли Вєрочку привезли сюди з раною і хутенько повезли на операційний стіл, то виявилося — треба крові їй для переливання, а у неї була кров по групі і по резусу така, що в лікарні у нас не знайшлося, хоч пробі кричи, і тоді стали опитувати декотрих з видужуючих, і одна дівчина, отаж Соня Санчук із Сімферополя, що лягла до нас з апендицитом, загалом здоровенька і по групі підходяща, зголосилася: беріть мою скільки треба! Мені не жаль для молодої женщини!
Сікорі зблисла в очах надія:
— То дозвольте мені погомоніти з Сонічкою?
— Виписалася також, — сказала строго і безапеляційно сестра-жалібниця, хоча при цих словах в очах її засірів туманець печалі. — Позавчора тато за нею приїздив, взяв додому. — Старшій сестрі наддалося доброго настрою: — Можемо дати її адресу.
«Хоч це вдалося», — кисло подумав Сікора і записав у блокнот адресу Соні-добросердниці.
Коли зійшов у вестибюль і розповів американцю про нову пригоду, той на коротку хвилю занімів. Лице йому стало білим, і губи сіпнулися, наче в судомі болю.
Сікорі стало його жаль. Мав би себе жаліти, за свою рідну онуку побиватися, а проте кинувся втішати художника. Взявши його за руку, мовив йому з чоловічою прямотою: мовляв, жива вона і здорова, видно, тяжко переживала, катувалася в самотині, і зрозуміти її можна, коли отака втрата. Та й подалася ж кудись добровільно, без примусу і грубого насильства. А куди подалася — хутко з’ясується. Зрештою, є адреса...
— Спасибі вам, містер Сікора, за співчуття, — сказав розчулений художник. — Якщо міс Віра думала весь час про мене і зникла через мене, вірніше — через мою загибель, як їй уявлялося, то, може, варто б сповістити її, що я живий, їй треба повертатися в місто, і все буде добре. По-нашому — о’кей!
— О’кей то о’кей, — замислився Сікора. — Тільки де ж вона зараз?
— Дайте мені адресу, і я поїду в Сімферополь до її подруги.
— Може й так, — знову потер в задумі чоло Сікора. — Жаль, у мене служба на кораблі, а то б я вирушив з вами.
— Не треба, містер Сікора, — скромно кинув художник. — Я попрошу мера, і він мені допоможе. — Художник багатозначно гмикнув, пригасивши посмішку. За сто мільйонів доларів мав право на таку послугу.
— Може, і мій татусь попросить. У них тепер дуже добрі стосунки.
— Ще й які добрі! — зрадів Сікора, якого в душі починала трохи дратувати віруньчина легковажність.
— Ідемо до господаря міста. Хай включається в діло.
Поїздка в Сімферополь нічого путнього Теренсу не дала. Софійка зустріла його у своєму маленькому будиночку на околиці міста настрашено, спершу й у хату не хотіла впускати. Простеньке собі дівча з коротенькими кісками, кирпатий носик в ластовинні, перелякані очі. Чого вам треба, мовляв? Хто ви? Якщо з міліції, до завертайте назад! Нічого не знаю про Віру Олегівну, виписалася з лікарні і кудись поїхала. Сама поїхала, ніхто її не силував!
— Може, дозволите мені зайти, — неоковирною українською мовою попросився американець.
— У мене не готель! — відрізала досить грубо дівчина і тут же, ніби вибачаючись, додала: — Не прибирала я ще хату, звиняйте! — їй було ясно, що перед нею делікатна людина. — Гаразд, заходьте і сідайте отут о, — вказала вона на стілець в кутку крихітної кухоньки. — Ми з мамою живемо. Вона на роботі, а я ... мені ще положено три дні больничного. Після операції.
— Знаю, — закивав слухняно художник. — Ви ногу пошкодили собі. Не переживайте, скоро загоїться.
— Авжеж, загоїться.
Софійка дивилася некліпно на худорбастого, в сірій джинсовці хлопця (чи, може, дядька), і він усе більше видавався їй наче знайомим. Справді, схожий на іноземця, на отого самого американського художника, про якого їй розповідала в нападі відвертості Віра Олегівна. Проте все ж таки зважилася уточнити: — Скажіть, ви справді аж звідти? З Америки?