Магістр поважки, вклонившись, знову шукає привід потягнутися до Віруні, знову бере її руку і ніжно (із щирим захопленням!) цілує її. Все в ньому так відточено, так тонко, немов він учився у венеціанських дожів.
— Отже, фрау Віро, вам має бути ясно, в якому я зараз душевному стані, знаючи, що колись я особисто дав наказ убити вас! Та ось ви переді мною. І нема для мене більшої втіхи, аніж бачити вас цілою і неушкодженою. Слава Богу, що мій агент, посланий на ту ганебну акцію, виявився нікчемним снайпером. Ха-ха-ха! Побільше б доля приносила мені таких розчарувань, мадам! А тому я прошу, я благаю вас випити бодай краплиночку за нашу дивовижну зустріч!
Краплиночку Віруня випиває. Дратувати німчака не варто. Багато чула про нього, що він — мало не людожер! Мерзенна тварюка! А, виявляється, він повний шарму, він уміє вести таку елегантну розмову.
— То що б ви хотіли почути від мене? — питає вона Магістра.
— Найперше я хотів би ще раз вибачитися за той дурний постріл.
— Годі! Ви вже вибачилися, гер Магістр... Здається, так вас величати?
— Абсолютно так.
— Тоді я просто не розумію, чим я могла викликати у вас таку зненависть до мене. Ніякого впливу на президента я не маю. Він мені справді дуже милий, я захоплююся його розумом, тактом, вмінням віддавати себе своїй великій місії глави держави. Може, навіть прагну у чомусь допомагати йому.
— Стоп! Саме оце «в чомусь» і змушує мене шукати з вами дружбу, фрау Віро, — мовить серйозним тоном Магістр. Він сидить у темно-синьому костюмі, при чорній краватці, великі залисини на лобі видають в ньому розумну людину. — Може, навіть не тільки дружбу.
— А чого б ви хотіли ще? — ледь кокетливо перепитує Віра-Віруня, дозволивши собі коротенький оцінливий погляд в бік німця. Так позиркують на чоловіків дами на світських раутах, воліючи виказати свою симпатію до об’єкта своєї уваги.
І дивно. Коротке запитання фрау Віри раптом пекучим струменем пронизує душу Магістрові. Чого б він хотів ще? Міг би окинути поглядом минуле, ну, принаймні, оці кілька літ сидіння в гроті, де все було спрямоване на одне «хотіння» — на утвердження себе серед нащадків «чорного сонця». Рвався до влади в Німеччині, поніс свій прапор терору в Україну, в Крим, в свої підземелля... Але зараз перед ним сиділа просто гарненька, зваблива, чарівна жіночка, про яку він, вже старіючий солдат, міг би тільки мріяти. Має золото, має колосальний вплив в Баварії, в Мюнхені, там усе впаде до його ніг, там проляже широка дорога до вершин влади..
Тільки він буде самотній на тих вершинах. Там буде холодно і страшно в тій самотині. Там будуть тільки куплені посмішки і видушені слова вірності... Таких очей, як оці, він не побачить!
— Вам буде смішно почути, чого б я хотів, фрау Віруня, — видушив із себе Магістр. І, вловивши себе на бажанні брякнути щось надто відверте, мовив уникливо: — Я хотів би, щоб така жінка, як ви, одержала в житті стільки багатства і розкошів, скільки маю я.
— Спасибі, — тихо сказала Віруня. — За такі слова...— Вона пригубила свій келишок.
Він же випив усе до дна, випив і хутко налив ще. І, п’яніючи, глянув через стіл на свою візаві грубо цинічним поглядом.
— Це все слова, моя люба! — буркнув, він важким голосом. — А правда в тому, що ви, фрау Віро, ніколи не відгукнетеся на мої компліменти. Бо ми з вами були і лишилися ворогами.
Прозвучало як грубий виклик. Церемонії відпадали. Тепер мала бути пряма розмова. Або й пряма вимога. Проте Віра-Віруня ще спробувала врятувати тон делікатності.
— Колись ви хотіли вбити мене кулею. Благаю вас, не вбивайте мене вашим словом. Принаймні, давайте залишимося добрими знайомими.
— Ні, ми — вороги.
— Чому ж?
— Бо ми різних рас. Хоча й арійці... Так, українська раса також належить до арійської. Але все одно ми з вами вороги. Навічні! Від самого початку християнства.
Віра-Віруня, злякавшись його тону, замахала руками, мовби відбороняючись. Схоже було, що їхня розмова котилася в прірву. Далі обіцялося щось страшне, щось смертельно загрозливе. Змигнуло в голові, що тут у дикому гірському селищі практично немає ніякої влади, немає міліції, ніхто її не оборонить. А перед нею відвертий нацист, із тих, котрі колись (хай не він, а його батьки і діди) вдерлися в її, Віруньчину країну, топтали її землю, убивали і нищили тут усе.
— Ви мені даруйте, гер Магістр... чим я завинила перед вами? — запитала дрижачим голосом Віра-Віруня.
— Тільки своєю вродою! Тим, що я не можу наблизитися до вас і зробити вас своєю дружиною. — Магістр патетично розкинув руки, лице його, квадратово щелепне, темно плямисте, дихало справжнім жаром пристрасті. — Бо століттями ми, германці і слов’яни, ворогували між собою. Нам потрібні були ваші, слов’янські землі, ваша кров, ваші родовища, плоди, води, небеса, ваш слов’янський дух непокори, ваше вміння воювати. Ви громили нас в 45-му у Берлині, ми годували вас в голодні роки перебудови... І ось нарешті ви вирвали у нас найласіший шматок, силу надр земної кулі...
— Хто у вас виривав її, гер Магістр? — вихопилося болем з Віруньчиних грудей.
— Сиріус!
— Неймовірні речі кажете ви.
— Сумну правду, фрау Віро, — кинув майже люто Магістр і навіть погрозив їй пальцем. — Тепер у вас безмежні багатства енергії, ви одержали від Сиріусу таємницю, в сто крат дужчу за силу атомного ядра. І ваш президент тепер може на весь білий світ галасувати, що вам не треба ні нафти, ні атомних станцій, ні вугілля... Ви припадете спраглими вустами до плазмових витоків на дні моря, і по слов’янських артеріях потече космічне всемогуття.
То була правда, бо таки потече, потече... Віруні аж солодко стало від слів німчака. Тільки чому він лютував? І чого хотів від неї, чого так жахно ненавидів усе слов’янство, найперше її Україну, її нещасну, вічно убогу і знедолену Україну?
— Скажіть же, що ви хочете від нас? — запитала Магістра спазмованим голосом.
— Повторюю: космічного всемогуття!
— Вам би бути поетом, а не...
— Називайте мене, як хочете. Лайте, плюйте мені в лице. Тільки зараз я скажу вам дику химеру. І вам не вдасться врятуватися від неї. — Він схилив перед Вірунькою голову. Чітко і різко, як це роблять на плацу німецькі офіцері, б’ючи закаблуками перед високим генералом. — Станьте моєю дружиною і віддайте мені таємницю Сиріусу!.. ні, ні... — він заплутався, пошукав слів: — таємницю плазми!
Вірі-Віруні стало трохи смішно.
— Це не моя таємниця, гер Магістр, а наших братів із далекої планети. Візьміть код і гукайте до них. Тільки вони ніколи не відгукуються. Вони самі шукають шлях до нас.
Тоді Магістр, вмить подолавши в собі запал, строгішає лицем, бере пляшку і наливає собі і Віруні в чарки. Гаразд, якщо це воля далекої зорі, він упаде навколішки перед фрау Вірунею і попросить її руки. І вони стануть найщасливішим подружжям в Німеччині. Ба ні, в усьому космосі!
— Я справді, фрау Віро, не жартую, — глухим голосом вимовляє Магістр. — 3 цього монастиря я мушу вийти одруженим з вами і з вашою великою космічною таємницею. Без неї моє повернення до Німеччини втрачає смисл...
Домовити фразу він не встигає. З-за дверей долітають голоси, тупіт ніг, хтось без стуку шарпає двері, і на порозі з’являється начальник особистої охорони Магістра Вернер.
— Приїхала якась висока дама, гер Магістр, — доповідає він ледь не переляканим голосом. — З охороною... Дуже солідна охорона...
— Де вона зараз?
— Машини уже в дворі. Дама простує до фрау настоятельки.
— Пропустіть. І щоб по найвищому класу! В розмову не вступати, перешкод не чинити.
Голоси все ближче, чути цокіт дамських каблучків, далі делікатний стукіт у двері. Входить вродлива жінка з темно-каштановим волоссям у спортивній курточці, за нею тупцює якийсь дебелий парубок, за ним ще один. Жінка цікавиться, де можна побачити настоятельку монастиря Серафиму? Віруня з першого погляду впізнає даму. Це ж президентова дружина Людмила Іванівна! Вона припадає їй до грудей.
— То, може, ми завадили? — трохи знічено питає вона, обдивляючись заставлений наїдками стіл, чарки, пляшку.
У Магістра на обличчі розпливається силувана посмішка. Він — весь привітність. Вказує дамі на вільний стілець біля столу. Наче спеціально для шановної фрау...