— Гер Магістр, ми ж із вами цивілізовані люди. Ми повинні розуміти, що війна — то катастрофа для всіх. Найперше для Сходу. І, напевне ж, для вас також. Захід має таку колосальну силу, як ядерна зброя, і мені здається нелогічним...
— Стоп! — рішуче піднімає руку Магістр. — Шановна фрау президентша. Не хотів вас засмучувати... а втім ви самі підказали мені, яким шляхом ми мусимо йти, ми, себто сини поверженого колись рейху і сини сьогоднішнього Сходу. Це шлях ядерного зіткнення! Ядерна, безжальна війна!
— Смішно! А, може, й трагічно! Невже ви сподіваєтесь повергнути людство, світову демократію, розум...
Регітливі корчі проймають магістрове тіло. І враз його очі звужуються до колючого блиску.
— Відкрию вам те, чого не знав майже ніхто. Колишній СРСР, його Генеральний штаб, його нікчемні правителі загубили... так, загубили, і невідомо де — 3500 своїх «ядерних чемоданчиків*. «Президентських чемоданчиків». І один з них у мене.
— Неправда! Я б знала про це.
— Один з них у мене, Людмило Іванівно. Я тільки не певен, на які ядерні ракети й міни він зорієнтований. Але він мій! Ці заряди колись були закладені по всьому світу: в Нью-Йорку, Брюсселі, Римі...
— Це божевілля, гер Магістр! — спазмованим хрипом озивається Людмила Іванівна. — А якщо й так, нащо воно вам, ота нова катастрофа Нью-Йорку чи Брюсселю? Схаменіться, гер Магістр! Це безумство!
— Безумство в ім’я життя, фрау Людмило, — розводить руками Магістр. І раптом його голос м’якшає, в ньому чується навіть нотка печалі, чисто людського болю. І заразом обережна спроба прокласти місточок до всемогутньої жінки, яку він щойно так неґречно, може, й брутально налякав. — Ви самі змусили мене стати атомною потворою, фрау. Хоча це, може, й на краще. Все одно всі ми котимось у прірву: у прірву наркоманії, СНІДу, аморальності, сексуального і расового хаосу. Що ж, тепер ви знаєте негарну правду про мене, як про людину-циклопа з чорних бандитських підземель. А я пропоную тост: за успіхи в державних справах вашого чоловіка! Він несе на собі неймовірний тягар. І разом з ним несете його ви, вродлива, інтелігентна жінка, мати прекрасних дітей, душевний нерв родини. Даруйте, що я дозволив собі такі поетичні слова. Ви істинно достойна половина Президента України!
— Гаразд, годі! — обриває його патетичну мову Людмила Іванівна. — Будемо вважати все, що тут мовилося, грою вашої зболеної фантазії. Проте я готова підтримати ваш тост. За мого чоловіка!
Келишки з темного скла хутко порожніють. Магістр, ще більше подобрішавши, навіть дозволяє собі певну фривольність. Закушує випите шматочком хліба з тарілки. Жест чисто плебейський. Зараз йому навіть шкода обривати трапезу з першою леді України. Проте перша леді не настроєна на мирний лад. Пережите й почуте нею — надто лиховісне. Хижак не тільки показав свої пазурі. У хижака виявилися ще страшніші ікла.
Зрозуміло, вона не виявляє відвертої ворожнечі. Навпаки каже діловим тоном про зайнятість, сімейні клопоти, проблем і проблем! За цих обставин їй краще поспішати в Сімферополь. Там на неї чекають друзі. Чоловік, мабуть, хвилюється.
Її мову уриває майже істеричний вигук за дверима. Двері розшарпуються і влітає старенька Серафима, геть розпатлана, чорна хустка збилася їй на плечі, губи дрижать.
Один з охоронців Магістра марно намагається затримати її. Де там! Бабуся лютою кішкою виривається з його рук. Засапавшись, дивиться гнівно на Магістра. Той отетеріло відступає до стіни. Стара поривається до нього з кулаками.
— Це ти, гаспиде, наказав запхати дівчаток у свій автобус?.. Нащо вони тобі? Куди ти їх будеш везти?
Магістр владно скидає руку у бік дверей:
— Генріх! Заберіть стару відьму!
— То я — відьма? О, німецький бандите, впізнаю тебе, впізнаю ваш рід, якому я віддала колись два роки дівочого життя біля ваших корів і свиней... Але зараз ти за все заплатиш мені!..
В руці настоятельки зблискує великий кухонний ніж, хто зна де й взятий, стара замахується, її очі шалено зблискують, вся вона — вогонь зненависті і відчаю. Проте вдарити німця їй не вдається. Ухилившись, він важким ударом кулака валить стареньку на підлогу. Короткий стогін, зіпання ротом, конвульсивні корчі немічного тіла і бабуся, мабуть, збита на смерть, затихає. Жах поймає Віруню і Людмилу Іванівну. Сполотнівши, вона дивиться з непорозумінням на німців. їй бракує сил видушити з себе бодай слово, бодай найменший звук.
— Ви... убили її...
Він стоїть над розпластаним тілом старої, широко розставивши ноги в блискучих чоботях, очі йому звузилися в хижому прижмурі. Кулак його досі стиснутий.
— Майне гнедіге фрау, — шиплячим голосом промовляє він, — ви самі бачили цей ніж... І будь-який німецький, чи навіть ваш суд стане на мій бік. — Голос його переростає в гнівний вереск: — Не забувайте, фрау Людмило, що мій батько віддав своє життя за Німеччину на цій кримській землі. За мене, за мій рід, і мою кров... — Він робить вагому паузу, в якій відчувається клекіт його гнівну: — І тому я прошу не вершити свій суд на користь моїх ворогів.
На щастя, старенька жива. Вона пробує навіть підвестись, тягнеться до стола, і той її рух підхоплює Людмила Іванівна. їй допомагає Віруня. Стару переносять до ліжка, вкладують на нього, підмощують їй подушку. З кутиків рота в неї цівкою тече кров. Вона задихається... вона благає... знову про діточок, про її дівчаток, про отой клятий автобус, нащо їх везуть, куди їх везуть?..
— Справді, гер Магістре, куди ви везете дівчат? — різко повертається до німця Людмила Іванівна. — У нас в країні ще є закони.
Її погляд стає владним і погрозливим. Це справді погляд дружини Президента, першої особи в державі, першої порадниці його, тут такі хуліганські вчинки не дозволені!
Вона рішуче підводиться, вона готова захищати стареньку жінку, вона ладна сама своїми кволими силами зрівнятися із ведмежого потужністю роззухваленого, нагороїженого і здичавілого німчака. У ній кипить справжній гнів ображеної людини, ображеної душі.
— Ви за все відповісте!.. Чуєте, пане Магістр?. Вас не врятує ніякий німецький суд.. І тому я прошу... я наказую вам: цієї ж миті їдьте геть! Не змушуйте мене до...
— До чого? — перебиває її німець.
— Я викличу зараз міліцію.
— В цих горах ваша міліція буває раз на рік, — пащекувате регоче Магістр, випинає вдоволено живіт (так, саме живіт, а не груди!) і ляскає себе по ньому лапатими долонями.
— Гаразд. — Людмила Іванівна збирається на силі, шеретує думки: — Я викличу загін спеціального призначення.
— О, ваш спецназ — то страхіття! — шкірить в знущальницькій посмішці зуби Магістр.
Людмила Іванівна мимоволі тягнеться до своєї дамської торбинки, відкриває її і дістає з неї мобільний телефон. В неї тремтять руки, але вона змушує себе до спокою. Лице в неї бліде, як крейда. Дихає швидко, уривчасто, майже спазмовано.
Магістр, побачивши мобілку, тішиться з неї. Це те, що йому треба. Засунувши долоні за широкий, офіцерський ремінь, він стоїть перед жінкою, злегка похитуючись на закаблуках.
— Було б чудово, якби ви мали змогу перемовитися з вашим шановним гер Президентом. Більшої втіхи я не мав би!
— Зачекайте, гер Магістр. Ви матимете не тільки втіху! — холодним голосом кидає Людмила Іванівна і хапливо натискує на ґудзички апарату. Зв’язок є. Людмила Іванівна зраділо гукає в мембрану, вітається з чоловіком. Без жодного переходу просить допомогти їй у тяжкій скруті. У жахливій скруті!..
— Я прошу тебе любий... тут скоїлося лихо!., прошу негайно!.. — Домовити вона не встигає. Різким жестом Магістр вириває з її рук мобільний апарат і притискує собі до вуха.
— Гер Президент, а я не прошу. Я вимагаю! Ви чуєте мене, гер Президент? — голос Магістра насочується зловтіхою: — Я Магістр ордену «Чорне сонце», якого ваші спецоргани ось уже другий місяць так невдало намагаються блокувати в кримський горах., не перебивайте мене, а слухайте уважно. Слухайте! Щоб потім не жалкувати... Бо ваша мила дружина втрапила в дуже тяжку ситуацію... Ви чуєте мене, гер Президент?.. Ваша дружина стала моєю заручницею. Я сподівався на кращий кінець... На жаль, ми розбили келих миру. І тепер від ваших дій залежить її порятунок... Або вона житиме. Або одержить кулю з моєї «беретти»! Це не погроза, гер Президент! Ваша дружина Людмила Іванівна, якій я щиро співчуваю, стоїть на порозі життя і смерті. І не тільки вона. З нею заручниками «Чорного сонця» стали ліцеїсти монастирського ліцею в Кара-Джу... Що? Ви хочете знати, які мої вимоги?.. Уважно слухайте, гер Президент. Дуже уважно. Ми не вимагаємо мільйонів доларів, не вимагаємо транспорту, не вимагаємо зброї... Все це у нас є. «Чорне сонце», яким я командую, повертається на рідну німецьку землю, і ніщо не повинно нам у цьому завадити. Запам’ятайте, гер Президент України! Якщо по нас буде випущено бодай одну кулю, то ця ж куля влучить і в серце вашої дружини. Ми вирушаємо з Кара-Джу, і наша дорога проляже через усі селища і міста цього регіону. Де саме ми вийдемо до моря — не вам знати. Але чим скоріше ми дістанемося до берега, тим менше страждань зазнає ваша дружина. Попереджаю, гер Президент: жодних перепон на нашому шляху! І жодного насильства! Інакше — смерть дорогої вам людини! Смерть ліцеїстів!