— Здається, твій терорист чи як там його... згоден узгодити справу. Я сказав, йому, що в тебе хворе серце, і якщо станеться лихо в дорозі... я йому цього не подарую!
— І він згодився? - чомусь не зраділа Людмила Іванівна.
— Фактично, так... Тільки при умові, що дівчата з ліцею лишаються в нього. Йому потрібні гарантії.
Від тих слів, таких, зрештою, зрозумілих, чомусь війнуло гіркотою, було на серці так, мовби вона ставала винною перед нещасними дівчатками з монастирського ліцею, наче підставила їх замість себе під бандитські кулі.
Повернувши трубку чи то пак — «мобілку» набурмосеному Магістрові, Людмила Іванівна мовчки повернулася і рушила до дверей.
— Вам щось сказав чоловік, фрау Людмила?
Кинула, не обертаючись, через плече: нічого! Так і вийшла. Бо не могла інакше, не могла лишити Віруньку, дівчаток лишити, саму себе на ганьбу лишити. Хворе серце? А хто сьогодні здоровий? І чому б вона мала таку перевагу, а Віруня хай би гинула десь в самотині, у далеких німецький землях, і це називалося б справедливістю? І це мало б стати щастям її і щастям її чоловіка, її славного і доброго Президента України?
Віруня стояла під шовковицею, чекаючи Людмилу Іванівну. І навіть не здогадалася, чому вона так болісно здвигнула плечима, підійшовши до неї. Є речі, про які краще не здогадуватися. Вони є й годі. І всім добре, що вони є насправді.
Пробудження зі сну для Теренса було, наче він випірнув із чорної морської безодні. Спершу хапнув ранкового повітря, далі побачив блякле небо над собою, і аж тоді почув чужомовну балачку.
Говорили німецькою мовою. Зовсім поряд. Оті самі «лицарі» в чорних блискучих плащах. Чимось нагадували есесівців, якими запам’яталися Теренсові з одного страшного фільму. У фільмі інтелігентного вигляду есесівець з комендантської роти мав звичку перед ранковою кавою виводити з дитячого ревіру котрогось малюка в брудній смугастій сорочечці, ставити його підмуром і стріляти йому межі очі. Після того він старанно витирав свій пістолет — не дай Бог, щоб не лишилося на ньому краплини крові! — і повертався в свою канцелярську штубу допивати гарячу каву.
Ці не стріляли дітей, а тільки погукували на них. Піднявшись з високої трави, Теренс побачив автобус з потрісканими шибками і двох типів у чорних лискучих плащах. Вони підсаджували лицеїсток, допомагаючи їм сідати в машину.
У дівчат були настрашені обличчя, настрашені очі і настрашені голоси. їх витримати Теренсові було несила. Він підвівся, високий, в пом’ятій сорочці, з неголеним обличчям і змученими очима. Наблизився до німців і сказав їм на доброму берлінському діалекті:
— Не будьте свинями! Ви ж європейці!
Почувши таку образу, один з «лицарів» розмахнувся чимдуж і ... ударив би люто, але другий «лицар», щось пригадавши, притримав його. Сказав, що це ж той самий «американець», син міліардера, якому нещодавно присуджено Нобелівську премію.
— Нобелпрайзтрегер! — вигукнув бовдур з радістю, начебто премію було надано йому. — О, прі-ма! — І ще розгонистіше засміявся. — То що гер пройзтрегер (лауреат) тут роблять? Яким дивом він опинився в цьому забутому Богом монастирі?
Теренсові вже не хотілося вести балачку з чорними плащами, він махнув рукою і пішов до головного дому. Його завели в келію настоятельки, і він побачив Магістра.
— Чому ви тут? — вирячив на нього булькаті очі Магістр, який саме допивав спеціально для нього зварену каву. — Я ж наказав вам вилетіти на повітряній кулі до моря.
— Ми впали в море.
— От і прекрасно. Тепер ви будете з нами. Якщо хочете їсти, прошу. Стіл, звичайно, не лукуллівсь-кий, але дещо смачненького є. Прошу. Можна й по чарчині.
Теренс від трапезування відмовився. Похмура келія навівала смуток. Хотів запитати про тих переляканих ліцеїсток. Але щось у ньому обірвалося, він взяв мовчки пляшку, налив собі гранчак горілки і випив, не закусюючи. Магістр, сопучи, обсмоктував свиняче стегно, плямкав товстими губами, ніяк не міг нажертися і раптом запитав:
— Підете з нами?
— Так... Тільки я прошу...
— Кажіть швидше. Зараз вирушаємо.
— Прошу залишити фрау Віру в монастирі.
— Чому ви за неї клопочетеся? Мали з нею статевий контакт? Чи такий типаж подобається вам, як художнику?
— Це моя наречена.
— О, колосаль! Я сам хотів на ній одружитися.
— Я дуже вас прошу... молю вас!.. — У Теренса раптом блиснула в голові шалена думка, шалений варіант обміну: — Послухайте, гер Магістр, ви хотіли б стати мільярдером? Не мільйонером, а мільярдером?
Товсті плямкаючи губи завмерли над кісткою, в очах Магістра проясніло, все лице взялося веселою хмаркою. Почуте зробило на нього враження, навіть змусило замислитися. А чому б і ні? Є такий шанс? Після повернення в Мюнхен він вкладає всю суму в банк Шредера — є така солідна, цілком надійна фінансова установа! — відкриває собі рахунок, і маєш на все життя — розкіш! Тільки ось проблема — де їх дістати, до бісового дідька?
— Повна гарантія.
— Цілий мільярд?
— Якщо будете поводитися благородно, як належить справжньому тевтонцю — може бути й два мільярди!
— Та ви сказилися, Теренс!
— Я сказився тільки від кохання, а такий сказ — ознака благородної душі, — закивав головою молодий художник. — Отже, домовилися. Ви лишаєте фрау Віру в монастирі, я замість неї вирушаю з вами в дорогу, в Німеччині ми зв’язуємося з моїм батьком, президентом «Мажестік-12», договір у нас буде укладено зарані, і ви — мільярдер!
Німчака підкинуло зі стільця, він ледь не перекинув пляшку, потягнувся до Теренса, щоб обняти його, і вже був би притиснув його до своїх грудей, як раптом двері розшарпнулися, і поріг переступив начальник охорони Вернер. Сказав дрижачим голосом:
— Гер Магістер, ми, здається, запізнилися. Нас засікли. Пролетів літак.
— Звідки він узявся? — верескнув роззухвалений Магістр, якому саме змигнула в голові щаслива ідея — стати мільярдером. — Усім готуватися в дорогу! Завантажуйте машину продуктами з монастирської комори.
— Не встигнемо, гер Магістре. Єдиний шлях — пішки через горіі.
— А ворота що?..
— Не проїдемо.
Спустилися вниз. «Лицарі» стояли під муром, тримаючи в руках наготовані до бою свої автомати, біля автобусу збилися в купу дівчата-ліцеїстки. За ворітьми щось гарчало, гуділо, вистогнувало. Чулися голоси.
І тут сталося неймовірне. Неначе якась залізна потвора вдарилася лобом у залізну браму, гарчання її подужчало, перейшло в ревище, брама хитнулася і з брязкотом упала на землю. І в ту ж хвилю велетенська вантажна машина «Краз» вкотилася на монастирське дворище. За нею вкотилася друга, третя, четверта... ревище заливало двір, вантажівок все прибувало й прибувало, годі було їх перелічити, височенні кузови заповнювали весь простір. Мотори ревли як скажені, а у воротях з’являються все нові і нові велетні, і не було їм ліку.
Потім зненацька мотори замовкли, і давка тиша впала на монастир. Тільки ще гори, здавалося, відлунювали оте ревище і шаленіння двигунів, та й вони врешті оповилися тишею.
Ще мить, друга, залізні велети хмуро дивляться на старовинну церковицю, мовби вишукують об’єкт свого подальшого наступу. У моторів своя примха, своя затятість. Після, мовити б, танкової атаки починається атака піхотна, а простіше кажучи — з усіх кузовів вискакують з ломами, лопатами, дрючками копачі, розкочуються по всій просторіні монастиря, беруть в облогу святу обитель.
«Лицарів» наче вітром здуло. Десь полопотіли, чкурнули, прихопивши свої валізи з коштовностями. Ген-ген по гірських стежках порозбігалися чорні плащі. Зникли, розтанули разом зі своїм всемогутнім Магістром.
— Гей, де ви, гер Магістр? — гукає з приступців вантажівки Зігфрид. — Ма-гіс-тер! Комен зі гер!
Зненацька вгорі на дзвіниці вдарив дзвін. Забемкав лунко, загудів у передвічір’ї урочистими звуками на всю округу. Людмила Іванівна задирає голову. Її той дзвін трохи навіть наполошив. Не пожежа ж. І не бойовисько. Хоч могло й таке бути, коли вдерлися крізь ворота оці розпашілі, нестримні вантажні машини. Ну, хто б міг подумати, що робочі хлопчаки здатні на отакий патріотичний удар? Кажуть, місцеві татари, із тих, що не мислять себе поза Україною.