Сам-бо Джон вважав, що Родерік виявився неймовірним дурнем, але тримав свою думку при собі. І зараз, завдяки цим давнім чварам у гордовитому сімействі, молодший Персі стає повноправним володарем, вважай, цілого Нортумберленду. А це значить, що і йому, вірному слузі сера Джеффрі, дещо перепаде з панського столу… Барони ще при першому Едуардові[12] були намісниками Півночі, найнебезпечніших територій у королівстві, й володіли величезними землями. При нинішньому королі рід Персі вже носив графський титул. Господи, як подумаєш, що втратив цей дурень Родерік…
Джон Нолліс заздрісно зітхнув. Певна річ, він був честолюбний і не збирався все життя залишатися простим слугою. Найбільше він мріяв сам колись піднестися нагору. Попри зовнішню простакуватість мав гнучкий і спритний розум, яким не квапився хвалитися, бо волів спостерігати й робити висновки. Його маленькі блакитні очі, в яких світилася справжня селянська щиросердність, уміли помічати такі деталі, які вислизали від уваги поважних панів. За цю здатність, — мовчати й слушно радити, коли його запитують, — і тримав при собі Джона Джеффрі Персі.
— Ну, чого замовк? — пролунав у тиші невдоволений голос баронського спадкоємця.
Нолліс мимоволі здригнувся, відірвався від своїх спогадів.
— Я думаю, ваша милосте, чи треба мені підніматися разом із вами до покоїв вашого батечка, чи залишитися внизу, щоб зустріти вашого тестя, — незворушно відгукнувся слуга.
— Ах ти, хитруне, — пальцем накивав Джеффрі. Його обличчя знову розгладилося й навіть уже здавалося задоволеним. — Ти вмієш вгадувати мої думки! Виходить, Генрі Ланкастер теж буде тут?
— Гадаю, незабаром прибуде, — шанобливо, з поклоном відповів Нолліс. — Пан барон посилав по нього ще минулої неділі.
— Гаразд, — рішуче сказав Джеффрі, накидаючи на себе плаща, — я все-таки зійду нагору, що б там не наказував цей старий упертюх. Шанобливий син, майбутній граф Персі мусить бути присутній при останніх батькових хвилинах.
Він скривив губи в гіркій посмішці й поквапливим кроком вийшов геть. Джон Нолліс пропустив свого пана вперед і рушив за ним.
За дві години всі вони стояли поруч із пишним ложем графа. Джеффрі, його молода дружина Марія, двоє кузенів по материнській лінії, ще кілька родичів, які тислися по кутах і яких Джеффрі не пам'ятав; заплакана економка Дженні, що раз у раз втирала сльози рукавом, баронів духівник… Священик, що стояв біля ложа, тихо читав молитву, і його невиразні слова створювали ще гнітючішу обстановку в панських покоях.
Генрі Персі вмирав. Варто було кинути оком на цього змарнілого чоловіка, щоб зрозуміти: жити йому лишалося навряд чи більш ніж дві години. Пожовкла, ніби пергаментна шкіра обтягувала його костистий череп і робила схожим на живу мумію. Джеффрі змусив себе глянути на це знайоме й водночас якесь чуже, далеке батькове обличчя й відразу в сум'ятті відвів погляд. Йому завжди ставало зле від видовища близької смерті.
Він спробував з'ясувати власні почуття. Гіркота втрати? Так, мабуть… Все-таки він любив батька, хоча той ніколи не виявляв до нього особливої приязні. Радість? Ні, тільки не радість. Дивно, але попри такі близькі перспективи одержання жаданого титулу й спадщини, радості він не відчував. Швидше — глухе роздратування. Йому бридкі були всі ці родичі, слуги, що юрмилися біля одра вмираючого, нестерпні їхні голосіння й тужне зітхання. Він, тільки він повинен бути в цій кімнаті! І тільки йому повинна призначатися остання батькова посмішка та його воля. Але ні, злетілися, як хижі птахи на здобич. Чекають… Джеффрі обвів дратівливим поглядом усіх навколо й презирливо стис губи.
Двері в баронові покої тихо відчинилася, й на порозі постала ще одна людина. Всі мимоволі повернулися до того, хто ввійшов. Літній лицар у мокрому дорожньому плащі, з золотим ланцюгом на шиї, кряжистий, із червоним обвітреним обличчям, невпевнено ступив у кімнату.
Присутні, видно, впізнали цього чоловіка та шанобливо відступили. По правді кажучи, в англійському королівстві мало хто не знав сина знаменитого графа Ланкастера на прізвисько Крива Шия, двоюрідного брата короля, одного з найдоблесніших лицарів Англії. По тому, як його батько майже тридцять років тому допоміг юному Едуардові III зійти на престол, король обсипав милостями всю його родину. Генрі Ланкастер по праву вважався найвпливовішою людиною в країні.[13]
12
Едуард І — король із династії Плантагенетів на прізвисько «Великоногий», дід короля Едуарда III.
13
Йдеться про змову баронів, яку очолював саме Генрі Крива Шия, батько графа Ланкастера. Внаслідок цього перевороту регента й коханця королеви-матері Ізабелли Французької графа Мортимера було страчено й королем став Едуард III.