— Що вже є, то є, — пробурчала Кетрін, — розбестили, мілорде. Де ж таке бачено — дівчинку не шити й прясти вчать, а битися! Цілий день із хлопчиськами ганяє, немов те чортеня, прости, Господи!
— Не бурчи, Кет, — ти сама знаєш, чому я вчу її битися. Але ти маєш рацію. Час узятися до виховання. Поїдеш учитися в монастир, га?
На личку Еріки знову позначилася впертість. Ясно-зелені, як у дикого звіряти, очі обурено звузилися й пильно глянули на нього, вилиці зарожевіли.
— Але татку! Я не хочу жити з черницями! Вони нудні. Весь час співають кепських пісень, ходять у чорному та змушують молитися! Я краще піду до друїдів.[5] Вони тварин люблять і з деревами розмовляють, — дівчинка відвернулася, кумедно надула губки.
— Еріко! — гримнув сер Родерік. — Не богохульствуй! Інакше Господь покарає тебе!
Його густі брови ще дужче зійшлися над переніссям, і дівчинка миттєво принишкла — зрозуміла, що батько вже не жартує. Прохально дивлячись на нього, вона знову наприндилася.
— Ну годі тобі, татку… — вона зумисне кумедно розтягувала слова. — Не буду я… Тільки не відсилай мене в монастир. Хай краще отець Годвін мене вчить.
— Ах ти мала пустунко! — барон передав дівчинку на руки няньці та насварився пальцем. — Ти негайно йдеш спати! Гляди, Кет, щоб діти вляглися, та не розповідай їм більше на ніч усіляких історій. Якби тільки отець Годвін був тут і чув, що це бісеня збирається йти в навчання до друїдів! Він би змусив усіх нас двадцять разів прочитати «Вірую» та окропив замок від порогу й до даху святою водою!
Діти поцілували батька на ніч і, тихенько пирскаючи в долоньки, пішли старими рипучими сходами, які не завадило б полагодити.
Бран і Гіл ішли самі, малу несла на руках Кетрін.
— Добраніч, татку!
Еріка звішувалася з її рук аж через поруччя та позіхала на весь рот. Сер Родерік не зміг втриматися від посмішки, коли ще раз глянув на її сонне личко. «Зараз вона більше схожа на янголятко, аніж на замурзане чортеня», — подумав він.
— Спи, Еріко, — сказав батько. Його тихий голос ніби ледь зірвався на наступних словах. — Спи, і хай твій сон янголи охороняють краще, ніж сон твоєї матері.
Розділ І
Протягле рипіння криничного ворота знадвору ввірвалося в останній ранковий сон, безжально його проганяючи. Еріка підвелася на лежанці, протерла спросоння очі. «Знову Кет сама носить воду!» — з досадою подумала дівчина, відкинула ковдру та босоніж зіскочила на підлогу.
— Бр-р-р! — замотала головою, намагаючись прокинутися.
Густе руде волосся безладно розметалося їй по плечах, огорнуло дівчину вогненною хмарою. Еріка швидко, не розчісуючи, звичним рухом згорнула свою гриву в немудрий вузол і закріпила шматочком мотузки. Як звичайно, дотик до холодної кам'яної підлоги розбудив її остаточно. Рештки сну розвіялися, мов дим, і вона, вицокуючи зубами та підстрибуючи на одній нозі, швидко почала одягатися. Починалася осінь, і в кімнаті ранками ставало холодно.
Звичайно, слід було застелити підлогу килимом або, в найгіршому разі, циновками, та в замку Тейндел не було господарки, яка б простежила за цим. Втім, не тільки за цим… Дах давно прогнив, і в дощ на підлогу лило, немов із цебра, одяг і взуття зносилися. Батько не зважав на такі дрібниці, а Кетрін була вже надто стара, щоб упоратися з усім господарством. Еріка й хлопчаки вже звикли, що підлога крижана, кімнатами гуляють протяги, а в кухні не завжди є чим поживитися. Втім, дівчинка не знала іншого життя, та й не хотіла його. Їй подобалося жити так, як хочеться: вставати раненько, допомагати Кетрін, а потім утікати в ліс чи на сусідні пагорби, годинами просиджуючи на вершині та дивитися на призахідне сонце; бігати з сусідськими хлопчаками, вправляючись у киданні каменів, або тренувати мистецтво бою на мечах із батьком. Навряд чи кому з баронських дочок доводилося користуватись такою волею, і Еріка нічого не мала проти цього дозвілля. Бувало, цілими днями її ніхто не чіпав, і в шлунку не було нічого, крім жмені вівсяної каші, але саме в такі дні вона була по-справжньому щаслива.
Однак траплялися й інші дні — коли батько замикався в своїй кімнаті нагорі з пляшкою ялівцевої настоянки чи двома глечиками вина, й тоді щастя відразу кудись відлітало. У ці дні всі в Тейнделі ходили похмурі, не розмовляли одне з одним. Це почалося не дуже давно — Еріка пам'ятала часи, коли батько ще не пив, а більше уваги приділяв їм і господарству. Тоді вони й жили краще… Він сам займався нею, навчав битися на коротких мечах, завжди хотів, щоб вона вміла за себе постояти, й Еріка з захватом навчалася військової справи. Щоправда, тепер замість батька частенько її вчив хтось із замкової варти, найчастіше — здоровань Джош.