Віолі справді було прикро дивитися на цю сумну картину. Адже сама колись могла опинитися на місці цих бідолах, якщо б Бог не дав великого дару співати та почуття обов’язку іти далі за своїм голосом. Не зупинилася на церковному хорі і не марила стати весільною співачкою. Ніколи не бачила себе у такому амплуа, тому, напевно, й не могло з нею такого статися. Була щаслива від того, що не залишилася на селі з батьками. І водночас боліла її душа за таке безперспективне майбутнє тих людей. Раніше мріяла, що коли буде можливість, обов’язково поклопочеться про те, аби у школі Ліска заснували мистецький гурток, де б діти могли вчитися малювати, ліпити, співати чи танцювати. Але село вимирало. Уся молодь тікала у місто. І вже скоро й зовсім не стало школи у її селі…
У спогадах час спливає швидко.
— Добридень. Ваші дані? — до водія нашого автобуса підійшов охоронець найбільшого у містечку готелю, пригадала перше привітання у Трускавці Віола.
— Доброго дня. Львівська опера — на бенкет, — відповів шофер.
— Проїжджайте і паркуйтеся у правому крилі. Тільки там є місце для автобуса, — повідомив молодик, попередньо звірившись із записом у своєму журналі.
На парковці перед височенним готелем «Ріксос-Прикарпаття» стояли престижні автівки. Транспорт від оперного театру, у якому приїхали ми, — струнний оркестр, тріо бандуристок та вокалісти, — ледь вмостився на стоянці.
Я вийшла, прихопивши зі собою сценічний одяг на вішаку. Глибоко вдихнула свіже передвечірнє повітря. О, як же там багато кисню! Було доволі прохолодно. А в мене було зовсім відкрите плаття! Добре, що в останню мить все ж прихопила своє пухове болеро.
Перед входом до готелю пломеніла червона килимова доріжка. Довкола будівлі почепили кольорові кульки, які при кожному подиху вітру так і пнулися вгору, намагаючись ковтнути тієї омріяної всіма свободи, відірвавшись від стовпця. Усюди сновигали охоронці з раціями, у сонцезахисних окулярах. Не уявляєш, Катю, як це смішно! Нагадує кадри із блокбастера «Люди в чорному», де головні герої стежать за кумедними прибульцями. Тут усе проходило з не меншою серйозністю. Тільки зелених гуманоїдів бракувало!
— Проходьте направо, — один із вартових вказав мені дорогу. — Там вас зустрінуть.
Я рушила у вказаному напрямку. Ішла, із непідробним захопленням розглядаючи гідний п’ятизіркового класу готель: мармурова підлога і колони, дорожезні бутіки, що ховалися в еркерах першого поверху, оригінали картин сучасних художників на мольбертах уздовж коридору і… білий рояль. Зрозуміло я тут же опинилася біля інструменту і спробувала відкрити кришку. Та не піддалася.
— Перепрошую, чи можна ним скористатися, — я запитала офіціанта, що пропливав з тацею поруч.
— Ні, на жаль. Але ввечері буде піаніст і ви зможете насолодитися музикою, — відповів той із вдаваним співчуттям. — Ключ тільки у нього.
Хлопець ледь помітно кивнув головою і попрямував до лобі-бару, де сиділи за стійкою учасники економічного форуму. «Товстосуми», внутрішньо посміхнувшись, я пригадала дотепне слівце. А тут воно бездоганно пасувало ще й до округлих черевець їх власників.
— «Товстопузики» їм певно пасувало б ще більше, — додавши, зіронізувала Катя.
Усю музичну трупу розмістили у невеличкому номері для персоналу, де не було навіть такого необхідного для актора дзеркала. Мужчини вийшли і жінки швиденько почали приводити себе до порядку у цих майже польових умовах. Нам не звикати.
— Якщо б не ті гроші, що мені пообіцяли, я б тут такий скандал влаштувала! — обурювалася одна із наших бандуристок.
— Справді, такий розкішний готель, а нам дали якусь задрипану комірчину! — підтвердила інша, ледь протиснувши пишні груди у занадто тугу, вишивану бісером національну сорочку.
— А ти, що ж не переодягаєшся? — звернулася вона до мене.
А я розгублено стояла посеред кімнати з вішаком у руках, на якому висіла моя пишна спідниця з корсетом.
— Та ж мені тут взагалі розвернутися ніде, — поскаржилася я. — Мабуть, вийду і зачекаю поки ви закінчите. У мене і так останні номери…
— Як хочеш.
Я зачепила одяг на стаціонарний вішак, який довелося відсунути з кута майже на середину кімнати, щоб вільно помістилися об’ємні сценічні шати. І зачинила за собою двері.
У коридорах і залах готелю панувала піднесена і водночас метушлива атмосфера. Усюди було повно ділових людей з бейджами, за якими обслуга у ресторані і кафе розпізнавала тих, хто вже оплатив усі послуги і харчування. Чимало приїхало й іноземців, поруч з якими постійно крутилися перекладачки. Були й журналісти. Один з них, новинар упізнав мене і вирішив скористатися ситуацією, убивши відразу двох зайців.