Та активно захитала головою.
— Ось вам, — велика рука передала над ним списаний лист паперу. — Це для Бруцяк з восьмої палати. Ідіть, а тут ми вже розберемося.
Він нахилився над Віктором. Обличчя, що викликає глибоку довіру. Широкі вилиці, щирі добрі очі, відкритий погляд і великий вміру м’ясистий рот.
— Не зважайте. Це — наша медсестра. Мусимо тримати. Персоналу не вистачає. Скажіть мені рідненький, що ви відчуваєте?
— Нічого.
Лікареве обличчя темніє, брови щуляться. Він похмуро про щось думає. І каже:
— Тоді на рентген. «Нічого», це нормально у вашому стані.
Віктор знав, що організм людини — добре налаштована біосистема. І у таких ситуаціях мозок посилає сигнал ендокринним залозам впорснути у кров кінську дозу гормонів. Тоді усі внутрішні органи переходять в екстремальний режим роботи, блокується нелюдський біль.
Лікар без церемоній розчахнув Вікторову сорочку і притулив до грудей фонендоскоп…
Зліва — справа, зліва — справа… У грудях здається щось хрустить, наче там морозяний сніг товчуть. Але то омана…
— Дихати важко?
— Повітря бракує.
Лікар досвідчено пальпує живіт.
— Внутрішні органи… неушкоджені, — констатує з подивом.
— А що зі мною?
— Автокатастрофа рідненький… Аварія, у якій ви якимось дивом вижили… А у мене лише звичайні людські очі, а не гама-промені, — відбувся відмовкою досвідчений медик. — Хлопці, везіть цього пацієнта у рентгенкабінет. І то миттю мені!
Наступного ранку, коли приїде дружина, він вже впаде у кому. Відмовлять легені і його підключать до апарата штучної вентиляції. Вона тремтячими руками тримаючи діагноз, прочитає те, що їй зрозуміле:
«Важкі комбіновані травми. Травма хребта, а саме Th-7 і Th-8 сегменти. Двосторонній пневматорекс. Тупий забій грудної клітки…. Великий синець на рівні грудних сегментів Франкель А. Посттравматичний шок, III ступінь складності. Серцева і легенева недостатність…»
Її заціпить. Світ здригнеться і перетвориться на сингулярність.
— Скажіть мені, пані Тетяно, ваш чоловік часто потрапляв у критичні ситуації? — вправно висмикне її із позачасся лікар.
— Не розумію вас? — пошепки, ковтаючи сльози, перепитає вона.
— Він — щасливчик. Звичайні люди не виживають у таких аваріях. Пан Віктор має… могутнього ангела-хоронителя, як кажуть віруючі люди. Та коли-небудь і таке закінчується…
— Так, він дуже везуча людина. Точніше був… до цього випадку, — говорить, наче з потойбіччя. Обхоплює долонями голову і, закривши очі, запитує: — Скажіть прошу вас, він буде жити? Ми не пошкодуємо жодних грошей. Жодних… Повірте, ані копійки!
Кілька митей тиші здаватимуться годинами. Лікар зосередиться, банально складе на столі руки в замок, закладе ногу на ногу, зупинить свій погляд у дальньому кутку свого кабінету…
— Якби він був при пам’яті, я ще щось міг би вдіяти. А зараз його життя в руках Всевишнього…
— Чому ви не провели операцію одразу, коли він поступив? — прошипіла Тетяна.
— Він помер би вже там, на операційному столі.
Сини по обидва боки, підтримають її, щоб вона не втратила свідомість. Старший почервоніє, випустивши скупу чоловічу сльозу. Молодший просто заплаче.
Тваринний жах перед невідворотним сковує тіло і дух, ніби справжні залізні кайдани. Морозний подих смерті фізично відчутно дихає в обличчя і пропікає наскрізь її непевну душу. Світ розколюється навпіл і випльовує киплячу лаву, спопеляючи дочиста її єство. Хіба ж вона могла знати? Хіба могла уявити, що все от так обернеться?!
І, напевно, вперше, відколи себе пам’ятає, у неї почнеться істерика. Вона заридає з надривом, почне кусати до крові свої зібгані в кулаки руки, з яких засочиться кров. Вона видиратиме пасмами своє волосся… Подумки проклинаючи усе і всіх, а найбільше себе. Це безглузде життя з його нікчемними пристрастями і єдиним важливим мірилом усього — смертю. Вона благатиме Господа забрати її, прокляту… На крики прибіжить молоденька сестричка і одразу ж зробить ін’єкцію заспокійливого.
Ніхто не владний над чужою долею, ніхто не наважиться втрутитися. Не посміє стати на шляху Господа.
— О, Боже! — прошепоче Тетяна кволо. — Що робити?! Я не зможу жити далі? Горе… страшна біда…
— Хлопці, зачекайте хвильку, будь-ласка, під кабінетом. — Він звернеться до їхніх синів. Ті із розумінням вийдуть. — Це ще не біда… — тарабанячи пальцями по своєму столі, несподівано повідомить їй нейрохірург, коли на неї остаточно подіють ліки. — Це буде найкращий вихід для нього у цій ситуації.