Вона, боляче вражена зверхнім ставленням, від якого уже давно відвикла на чужині, вже хотіла повернутися до машини, але мить помисливши, передумала і натиснула на ручку дверей до охоронця.
— Тоді ось… — вона розкрила долоню в рукавичках, у якій лежав сріблясто-білий ланцюжок з кулоном у вигляді половинок двох сердець і меншим, цілим третім. — Передайте йому будь-ласка.
Охоронець, який сидів за столом, перегнувся через нього і здивовано поглянув спочатку на ті нехитрі клейноди, а тоді на даму у капелюсі. Порше, на якому приїхала, дорогий одяг на ній, вишукані манери і її благородні риси обличчя, примусили його задуматися. Певно те, що потім прочитав ще й у її очах, щось його таки зачепило, бо він уже приязніше сказав:
— Потабенко не розмовляє. Лише іноді пише записки. Він, навіть, дружину до себе не дозволяє пропускати.
Вона, наче скам’яніла. Стояла, як укопана, і тремтіла. Десь глибоко з душі підіймався гострий пекучий біль ще більшого розпачу, ніж того, коли побачила його знерухомленим у візку Віола примусила себе не завити, а лише випустила тяжкий стогін.
— Я передам йому це, — прочитавши усе непочуте на її обличчі, він з сумом глянув на маленький скарб. — Єдине, чим я можу вам допомогти, так це повідомити, що зараз якраз почався час прогулянок по обіді. І, можливо, він буде у парку з сином, який до нього приїхав.
— Дякую вам, та я уже його побачила, — просльозившись, сказала вона.
І переклавши у його велику руку ланцюжок, тут же потягнулася до гаманця.
— Не треба, — одразу зрозумів її жест охоронець. — Мені тут дуже добре платять.
Віола вийшла на вулицю. Ще раз глянула у бік парку, пацієнта у візку там не було. Плавним рухом вона зняла капелюха, під яким приховувалася голівка з акуратним каре. І сіла у свій автомобіль.
— Ми даремно сюди приїхали, мамі? — поцікавилася донька, коли та сіла у машину.
— Ні, Вікі. Все О.К. Я зробила усе, що могла. І віддала те, що давно хотіла віддати… — відповіла Віола, завівши двигун.
— Дзвонив daddy, — повідомила дівчинка. — Хвилювався, що у тебе відключений телефон.
Віола глянула на свою мобілку. Справді, сіла батарея. Вона ввімкнула зарядку.
— Honey, always it’s okay! — запевнила чоловіка. — No-no, I am fine. Yes, I saw him. But… I’ll tell you later… I love you too. І miss you, honey!
— Ну, поїхали, Вікторіє! — і Віола рушила з місця.
Коли вони звернули з дороги, що вела до пансіонату, і виїхали на кільцеву Трускавця, вона пригальмувала. Скрушно оглянулася у бік сумної будівлі і, з якимсь незрозумілим, прихованим для дитини змістом сказала ніби сама собі:
— Змінювати щось — страшно, тому що не знаєш, що буде далі… Доля всміхається часто, та не усім. Але якщо б я колись не змінила свого життя, то ніколи так і не дізналася б, яким воно могло би бути.
— Я люблю тебе, мам!
— І я тебе дуже люблю.
Про автора
Ніка Нікалео — псевдонім української журналістки і письменниці, автора і ведучої літературної сторінки на ТРК "Львів", генератора ідей і двигуна Львівського жіночого літературного клубу. Вона співпрацює з журналами "Ангелятко" та "Пізнайко", газетами "Високий замок" та "Життя. Історії". "Усе роблю з любов'ю" — таке її гасло. Пристрасна любов до рідного краю, "гордої хвоїної краси Карпат" ниточкою походить крізь усі її твори. Цей позитив і доброзичливість авторка вкладає у свою творчість. Омріяна відзнака у фіналі конкурсу "Коронація слова — 2010" з романом "Dolce Vita…" стала каталізатором активної літературної діяльності. У 2012-му році оповідання "Проклята" було визнане одним з найкращих у конкурсі новел від міжнародного літературного журналу "Zeitglas" ("Склянка часу"). У 2013-му році "Віола", як у народі вже прозвали роман "Любові полум'я", публікується з відзнакою "Вибір видавця" від українського літературного Оскара у видавництві "Аверс".
"Часом письменнику не треба вигадувати сюжет та конструювати характери героїв, аби написати яскравий захопливий роман. Досить зазирнути за лаштунки життя і воно саме підкаже авторові сотні невигаданих історій із живими героями та їх справжніми радощами і смутком, перемогами й поразками, правдою й оманою, пеклом і раєм…
Особливо, якщо йдеться про кохання.
Кохання велике, справжнє, розділене навзаєм, але… Без сумніву, не одна жінка впізнає себе у закоханій Віолі, адже чи не в кожної у житті був такий "заборонений" чоловік, до якого рвалося серце, але з яким розвели люди. Бо "не можна". Бо "гріх". Бо "що скажуть сусіди". А опісля, коли чужу честь і гідність "врятовано", ніхто з "рятівників" чомусь не почувається винним за два розтрощених серця і дві скалічені долі.