— Відсвяткували, — якось скрушно відповіла. — Жаль, що ти не змогла прийти.
— Робота, вибач. Хто був?
— Були усі. Навіть, прийшли ті, кого я взагалі вперше бачила. Але то таке, — і видихнувши, додала: — Він ходив за мною, як мале дитя. Буквально переслідував.
— Хто? Віктор?! — перепитала подруга, перебуваючи у курсі всіх останніх перипетій її життя.
— Так! — здивовано наголосила, наче це і не міг бути хтось інший.
— Той, що?! Ти ж йому симпатизуєш, — байдуже кинула Катря.
— Так, але це вже було за межею. Народ косо дивився і пошепки глузував.
— То нехай. Подумаєш!
— Катю, це — через край. Я його попередила, що не роблю маленьких ремарок.
— І він зрозумів?! — усміхаючись, здивовано підійняла брови Катя.
— Ще б пак! Відповів, що і не мав на меті нічого такого.
— Ну, от і добре. А ти дарма розхвилювалося.
— Я не через це, — прошепотіла, опустивши свої довгі смоляні вії.
— Тебе що, це теж зачепило?! — Катря витріщила очі на Віолу.
Між подругами зависла тиша.
— Я ж кажу: хвора на усю голову, — раптом розридалася Віола.
— О, Боже! Зачекай, що ж ти так бурхливо реагуєш? Таке буває. Ну, то що поробиш. Це — життя. Я взагалі здивована, що це з тобою аж тепер сталося.
— Чому?!
— Ти — дуже емоційна і темпераментна, до того ж ще й творча особа, — посміхаючись, щиро відповіла Катя.
— Я себе завжди контролюю і не розмінююся на усілякі рефлексії, — пояснила Віола.
— А Віктор — ду-уже достойний варіант, — прицмокнула Катерина.
— Варіант?! — вибухнула Віола. — Про що ти говориш? Який, к бісу, варіант?! У мене сім’я і він теж не одинак, між іншим.
— А шлюб — не щеплення від почуття, — із усмішкою прошепотіла досвідчена подруга.
— То, що мені тепер з цим робити? — схлипнула Віола. — Я не можу ні про що інше думати, працювати, їсти, спати, співати врешті-решт!
— О-о, це вже погано, — підсумувала психолог. — То повідом його, що ти передумала.
— Я не передумала! Цього не може бути. Ти знаєш, як я ставлюся до таких речей. Моя позиція тверда.
— А навіщо тобі такі високі принципи? Кому від цього добре? Тобі зараз добре?
— Мені нестерпно, — вичавила зі себе Віола.
— Ну, от. Для чого влаштовувати самій собі тортури, якщо мало бути навпаки? Якщо приходить справжнє почуття, то це не «за просто так». Отже, тобі це необхідно. Чи ти мазохістка?! За принципи завжди легше боротися, аніж жити згідно з ними! — і вже напівжартома: — Вибач, та коли лікар каже, «як дуже-дуже хочеться, то можна».
Враз Віолі здалося, що повітря у приміщенні гусне, а час зупиняється. І щось гаряче, аж до печії, починає пульсувати у неї під ложечкою.
— Мені нічого такого не хочеться! — раптом незворушно повідомила.
— Ти мене зовсім заплутала! То «ні про що інше думати не можу», а то «не хочеться».
— Правильно! — підтвердила вона свої слова. — Я можу думати тільки про нього, згадувати усе, що було. Все. Крапка. Як сексуальний партнер він мене чомусь абсолютно не цікавить!
— Дурненька, це і є справжня пристрасть, — ніби відкрила їй очі.
— Я завжди була впевнена у тому, що пристрасть — це саме плотські бажання, — заперечила Віола.
— Так, насправді є пристрасне кохання з усіма наслідками. І коли тобі тьмариться увесь світ ще до початку якихось стосунків, то це і є лімеренпія, або пристрасть.
— Лімеренпія? Вперше чую, — щиро здивувалася Віола.
— Один відомий в Америці психолог, Теннов, працював над цією проблемою більше десяти років. Він довів, що саме таке кохання відрізняється від іншого гострою емоційною нестабільністю і коливаннями між захопленою ейфорією та маніакальною невпевненістю і ревнощами. Пристрасть не зводиться до сексуального потягу і потребі у сексуальній близькості. Мотив сексуальності у ній — явище підкорене, другорядне…
Віола слухала Катю із зачудованим поглядом. У ній боролися суперечливі почуття: сором, жаль до самої себе і відраза до проголошеного подругою.
— Скажи мені, Віолко, — Катя запнулася, — але можеш не відповідати, якщо не хочеш…
— Ні-ні, запитуй! Які вже тепер секрети?
— У тебе, окрім Андріана, в житті хоч хтось був?
— Ти що? — обурилася. — Як можна?!
Віола спантеличено стисла пухкі уста і відкинулася у великому м’якому кріслі.
— А як Андріан? — поцікавилася Катя.
— Як завжди, весь у роботі. Фірма поглинає увесь його час і емоції. А може йому і байдуже…
— Я так і думала. Усі програмісти однакові, як ті програми, що вони складають: нулик і одиничка, два нулики і дві одинички і т. д… Ну, тоді тобі простіше.