— Здається, твій не такий, — зауважила Віола.
— Тільки на якусь крихту, — посміхнулася кутиками вуст Катерина.
Вона почала заварювати каву і обмірковувати ситуацію, у яку потрапила її найближча подруга.
У самої Каті перший шлюб видався невдалим. Чоловік — тюхтій і нездара, прийшовши на усе готове, і не думав якось утримувати новостворену сім’ю. Усе, що мала Віолина подруга, заслуга її батька. Він — головний архітектор Львова щомісяця навідувався до доньки га двох дорослих онуків не тільки із теплих родинних почуттів, але й щоб матеріально підтримати їх.
Юрко, її колишній, підкупив молоду і недосвідчену Катрю оберемками троянд, романтичними вилазками на природу і своєю атлетичною статурою. Та як тільки його закоханість минула, припинилися поїздки за місто, обожнювання і ніжності. Тоді ж його молодій дружині приїлися і скульптурні рельєфи на його тілі. Вони почали лаятись за кожну дрібничку. Намагалися якнайболючіше вколоти і образити одне одного. Згодом звикли до таких сімейних міжусобиць.
Отримавши університетський диплом психолога, Катя довгенько не приступала до праці. «Недолуга спеціальність!», казала вона і розчинялася у сімейних турботах. Та коли її благовірний почав собі ще й подружок заводити, не витримала і розлучилася. Ще й за ремонт у квартирі, де вони жили, її тато змушений був повернути зятеві гроші. Ремонт — єдине, на що спромігся дорогоцінний Катрин чоловічок. Відтоді його, як вітром здуло. Зник і, навіть, не телефонував.
Катя вийшла заміж вдруге за значно старшого мужчину, теж з попереднім досвідом шлюбу.
— Ну, і чудово, що набагато старший, — оптимістично переконувала вона батька. — Буде без цих ідіотських сорокалітніх фортелів! Наїлися вже. Дякую, досить.
Їхній шлюб не блищав закоханими очима і пристрасними поглядами. Але спокійна сімейна гавань, очевидно, влаштовувала цих двох ділових людей. Костик заробляв чималі гроші, працюючи програмістом в одній із компаній з іноземними інвестиціями. Був щиро захоплений роботою своєї теперішньої дружини, наголошуючи, що вона — альтруїстка. Адже, за такий мізер, на його думку, допомагає людям вирішити складні життєві питання.
— Ти знаєш, я мабуть, вже піду, — схопилася Віола. — Мені ще треба вечерю зготувати.
— Не поспішай, розслабся, — Катя тихенько увімкнула «Енігму».
— Не треба! Мені і так тоскно, — емоційно зреагувала на екзистенційну музику.
— Ні, я хочу, щоб ми з тобою поміркували, порадилися… Ти ж за цим прийшла? А я не зовсім зрозуміла увесь трагізм ситуації. Щось не так з тобою.
— Зі мною… не так, вже років з десять, — сумно і жалісливо вимовила.
Прелюдія і фуга
Віола почала свою розповідь здалеку, уривками. Катя її не перебивала, слухаючи спомини про сценічне і емоційне життя своєї подруги, про перше зацікавлення Віктором.
— Раніше я часто їздила до Трускавця на «халтурки». Чудове камерне містечко!
— Так, зовсім західне: усе чистеньке, акуратне зі старими ошатними дерев’яними будиночками і розкішними медичними комплексами поруч. Люблю це місто при Карпатах. Там та-аке повітря! — не втрималася і вставила Катя.
— А я люблю такі вилазки. Це і додатковий заробіток, і водночас можливість розвіятися, попити цілющої Нафтусі. От, тільки дороги… Знані «фронтові» — це випробування на міцність нервів не тільки водія, який на кожній ямі лається, як п’яний клошар, а ще й нашого бомонду. Ти ж знаєш, як вони реагують на такий потік свідомості, — вона округлила очі. — Я завжди майже на всю потужність вмикаю МР-3 плеєр, щоб усього цього не чути. Пірнаю у свій світ. І десь дві години, аж до самого приїзду, насолоджуюся вишуканою музикою Моцарта, або розбираю нову партитуру, щоб не псути собі настрій ані від матюків, ані від сумного пейзажу за вікном, — пояснила Віола і за мить, замислившись, продовжила: — Мені так боляче дивитися на наші села, що руйнуються і вироджуються. Їду, дивлюся і мало не плачу від тієї біди! Лише подекуди виринають, як білі гриби серед торішнього листя, вицяцькані і доглянуті садиби заможних селян. І від того ще більш разючою стає бідність і убогість решти населення. А дорогою ми завжди натикаємося на та-акі п’яні мордяки, серед яких є і зовсім молоді хлопці. Вечорами нарід, втомлений щоденною важкою працею, прагне розслабитися. А які розваги на селі? Танці у напіврозваленому клубі по неділях та обов’язкові бійки після того. Ось і увесь релакс по-їхньому. А у будні — вечірній моціон вздовж проїжджої частини. Дівчата, одягнуті і розмальовані, наче західні повії, по двоє, троє повільно лавірують від хати до хати, час від часу переполохано розбігаючись від хмільних окриків уже деградуючих хлопців. Серце крається!