Лиш одхили їх, кажу, — якось проскочу бочком. Гарно до того довга любов мене достосувала: Звівся на скіпочку я — вже не людина, а тінь.Як обійти охорону тихцем — любов напоумить І на безпечні стежки стопи скерує мої.Ночі, було, я лякавсь: безтілесні снували примари, [10] Хто в темноту ступав крок — мав за сміливця його.Та засміявсь Купідон, а з ним — його матінка ніжна: «Буде, — додав жартома, — й з тебе сміливець такий!» Тут мене й стріла любов — не боюсь ані тіней крилатих, Ні навперейми вночі хижо простягнених рук.Страх мій — це ти! Лиш тобі догоджаю, стороже-лежню: Щоб спопелити мене — блискавка в тебе в руках. Глянь, а щоб глянути міг, відсунь же засув той клятий: Бач, уже мокрий поріг — так я наплакався тут!Не пам’ятаєш, як, голий, чекаючи різки, тремтів ти, — [20] Я ж твою паню просив, щоб не карала тебе.Так-ото сплачують борг?.. Така-то за послугу вдячність? На щиросердне добро не відгукнутись добром?Не залишайсь у боргу! А вдячному — й дяка жадана; Ніч мов на крилах летить — засув на дверях одсунь! Засув одсунь!.. Той ланцюг з себе скинути я тобі зичу, Й щоб не як раб увесь час воду невольничу пив.Ти ж, до прохань глухий, ти сам, як той засув, — з заліза!.. Двері німують важкі, мовби їх зціпив мороз.Брами, засуви ті — рятунок містам, що в облозі, [30] А коли мир довкруги, хто тобі збройно грозить?Як би ти ворога стрів, коли так зустрічаєш коханця?.. Ніч мов на крилах летить — засув на дверях одсунь!Не з вояками сюди, не оружно стою на порозі — Сам я, а втім, і не сам: гнівний Амур при мені.Й навіть коли б я хотів, мені його вже не позбутись, — Легше б із тілом своїм я розпрощатися міг.Отже, зі мною Амур, зі мною віночок, що з вогких Кучерів зсунувсь, а ще — лагідний Вакх у душі.Хто ж би то зброї тієї лякавсь, не йшов їй назустріч?[40] Ніч мов на крилах летить — засув на дверях одсунь! Мов і не чуєш… Чи сон (сконав би ти в ньому!) розносить, Слух оминаючи твій, з вітром коханця слова?А пам’ятаєш, колись, як я прокрадався повз тебе, Ти не дрімав, хоч зірки північ вістили глуху.Може, й не сам, а при любці своїй цю ніч ти проводиш, — От і зрівняймо тепер — долю твою і мою!..Щастя таке б мені — й ланцюгом тим не погордив би. Ніч мов на крилах летить — засув на дверях одсунь! Що це, причулось мені?.. Чи двері таки зарипіли?..[50] Скреготом засув мені знак довгожданий подав?Ні… То вітру порив налетів зненацька на двері!.. Горе! Надії мої з вітром розвіялись ген!Чи пам’ятаєш, Борею, як ти викрадав Орітію{18}? — Вдар у ті двері глухі й нині потужним крилом!Тиша окутала Рим… У росяних намистинках Ніч мов на крилах летить — засув на дверях одсунь!А не відсунеш — залізом, вогнем (зі мною — мій факел) Двері долатиму ті — горді, глухі до благань!Ніч, і Вакх, і Амур терпеливості геть не навчають:[60] Цноті — ніч кладе край; страхові — Вакх і Амур.Все перепробував я, але ти од дверей тих глухіший: Як не просив, не грозив — наче горохом об мур.Ні, не прекрасної жінки поріг тобі сторожити б, А при в’язничних тобі дверях недремно стоять!Ось уже росяну вісь поквапно жене Світлоносець{19}, Ось уже півень озвавсь — бідним до праці пора.Вже я тебе із хмурного чола знімаю, віночку, — Біля жорстоких дверей аж до світанку лежи!Тут і помітить тебе, на поріг уранці ступивши,[70] Владарка; як я страждав — будеш їй свідком німим.Ну, будь здоров, охоронче! Тобі таких мук би, неробо, Що до коханої в дім не пропустив. Будь здоров!Будьте здорові й ви, дубові одвірки, пороги Й двері, що з нелюдом тим — вартівником — заодно!
7
Поки пригаснув мій шал, якщо направду ти друг мій, — Руки в заліза мені (так їм і треба!) закуй!Бо в тому шалі, сліпець, на кохану я замахнувся — Сльози, покривджена, ллє.. От божевільна рука!..Міг я тоді й на батьків найдорожчих зняти правицю, Наче дикун, кулаком міг погрозити й богам.Що ж? Чи Аянт{20}, що в руці мав щита із семи шарів шкіри, На пасовищі з мечем, буйний, не впав на овець?Чи нещасливий Орест{21}, що за батька на матері мстився, [10] Зброю звести не посмів проти підземних богинь?Я ж — коханій своїй скуйовдив зачіску гарну — Личила навіть така, навіть скуйовджена, їй,Кралі над краль!.. Такою, скажу, дичину гнала луком Діва, Схенея дочка, серед менальських яруг;Сльози й критянка лила, коли Нот{22} вітрило Тесея Гнав усе далі, а з ним — ті обіцянки пусті.Так і Кассандра{23}, — хай і стрічки священні в волосі, — Впала, Мінерво, колись перед твоїм вівтарем.Хто тут «Безумче!» не скаже мені, хто — «Варваре лютий!» [20] Лиш не вона: їй вуста острах раптовий скував.Тільки обличчям німим, без слів, мені докоряла, Втім, її сльози без слів винесли вирок мені.Краще були б од рамен мені руки повідпадали, Краще б я втратити мав добру частину себе!Сам проти себе я силу свою спрямував, божевільний, — Не вгамувавши її, кари таки заслужив!Знати не хочу я вас, прислужники злочину, вбивства, Руки! У пута мерщій! Пута вготовлено вам!От якби я з-між квіритів когось непримітного вдарив, [30] То поплатився б, а тут — кривда владáрці моїй!Приклад зухвальства подав нам Тідід{24}: завдав він богині Першим удар; нині — я злочин його повторив.Меншим злочинцем, одначе, був той: на ворога йшов-бо, Я ж присягавсь їй: «Люблю», я ж їй і болю завдав.От і готуй переможну ходу, звитяжним вінчайся Лавром і жертву складай Батькові вишніх богів{25}!Хай стоголоса юрба, біжучи при твоїй колісниці, Славить за мужність тебе: гору над жінкою взяв!Хай твоя жертва сумна йде попереду, простоволоса,[40] З остраху личко бліде, а на блідоті тій — кров.Краще б од губ моїх губки її синцями взялися, Краще б мій зуб жартома знак їй на шиї лишив!Врешті, якщо я кипів, як скипає потік каламутний, І поривався, сліпець, тільки за гнівом сліпим, —Чи лиш прикрикнуть не міг, — вона ж і так сторопіла, — Замість грозитися їй, наче метати громи?Й туніку врешті на ній (не подвиг і це!) розірвати Лиш до середини б міг — далі б і пояс не дав.Я ж (дикун дикуном!) над чолом за волосся вхопивши,[50] Слід свого нігтя лишив на її ніжній щоці.Мов заніміла вона. На обличчі — ані кровинки, Камінь пароських верхів{26} білим таким не бува.Я спостеріг, як нещасна тремтіла всім своїм тілом, — Так на тополю тремку вітер не раз налетить.Так під Зефіром легким здригається очеретина, Так, коли з півдня війне, збрижиться тиха вода.Далі їй стриматись годі було — пролилася сльозами, Так із-під талих снігів струмінь живий забринить.Ось і відчув я тоді весь тягар свого дикого вчинку, [60] Сльози ронила вона, я — наче кров’ю спливав.Тричі їй впасти до ніг (ану ж простить) поривався — Тричі сахалась моїх, і недаремно, долонь.Ти ж у відплату, прошу (відплата — біль полікує), Щоки й мені порани нігтиком гострим своїм!І не жалій ні очей, ні волосся мого, а що слабші Руки твої — не біда: гнів тобі сили додасть.А щоб не муляв очей мого вчинку доказ ганебний, — Знову, як гарне було, гарно волосся вклади!