Выбрать главу
14
Чи не просив я тебе: «Облиш фарбувати волосся!»    Ти — безволоса тепер, нічого вже фарбувать… Не фарбувала б — і досі, густе, хвилястим потоком    М’яко вкривало б воно чи не всю постать твою. Що то за тонкість була! Гребінцем не сміла торкнутись —    Жовтий серієць{51} хіба витче тканину таку; Ніжкою вправний павук хіба виснує десь під трухлявим    Сволоком нитку таку, що ледь угледиш її. Колір волосся твого, хоч ні темний, ані золотавий, [10]   Все ж наче змішаний був — зблискував цим, як і тим. Барви такої по вогких долах горбистої Іди    Кедр буває гінкий, як обідрати кору. Ще ж і слухняним було, укладалося сотнями хвильок,    Жодного болю, згадай, не завдавало тобі. Не обривалось, хоч як не чеши, хоч як не приколюй, —    Служка, було, й при мені вправно вкладала його, Й ти не вихоплювала їй з руки (а бува таке) шпильки,    Щоб уколоти її — гладко-бо зачіска йшла. Вранці, бувало, напівлежить на багряному ложі [20]   (Ще не чесали її) в сяйві волосся свого — В тій непідробній красі, неначе вакханка фракійська,    Що відпочити лягла десь на м’якій мураві… Хоч те волосся — ніжність одна і легкість пухова,    Скільки зазнати йому, бідному, мук довелось! Як терпеливо щодня те волосся вогонь і залізо    Зносило, щоб усьому бути в дрібних завитках! «Як ти волосся таке, — я картав тебе, — можеш палити!    Гарне воно й без вогню, зглянься, жорстока, над ним! Геть із залізом, вогнем! Чи такому волоссю — горіти? [30]   Шпильку візьми-но — й саме, де приколоти, навчить!» От і не стало його! А таким, як було воно в тебе,    Сам Аполлон би пишавсь, Вакх похвалявся б таким. Я порівняв би з ним те, що його в іще мокру долоню    Гола Діона{52} бере — на полотні маляра. Що ж побиватись тепер? Нема вже його і не буде!    Тож у люстерко щодня марно вдивлятись тобі: Дивишся, мов на чужу. Щоб собі подобатись нині,    Ти учорашню забудь — ту, що з волоссям була. Зіллям його не зсушила суперниця, ні в гемонійській{53} [40]   Хвилі волосся твого відьма не мила стара; Хворості тут не було (хай летить на ліси та на гори!);    Не поріділо воно й через якийсь наговір — Бачиш добре тепер — ти сама його занапастила,    Мазь на погибель йому приготувала сама! Може, пришле з Германії хтось полонянок волосся —    Буде прикраса й тобі — здобич, узята в боях. Хто лиш похвалить — ти паленітимеш: «Куплену вроду, —    Будеш корити себе, — схвалюють, а не мою! Хвалять якусь там германку в мені, а скільки, бувало, [50]   Щирого захвату слів, горда, я чула сама!..» Горе!.. Не втримує сліз; обличчя правицею, бачу, —    Все воно жаром пашить, — хоче прикрити вона. Рештки волосся — в подолі тепер… Бере його в руки…    Не у подолі — гай-гай! — на голові б йому буть! Та не журись! Твоя шкода поправна: волосся природне,    Що на голівці твоїй, скоро хвалитиму знов.
15
Шепчеш мені, що марную літа свої, заздросте жовта:    Та твоя пісня, мовляв, — вдачі лінивої плід; Що, як діди, як батьки, у розквіті сил молодечих    Я не бажаю собі слави походів{54} курних; Що не вивчаю законів нудних і на форум невдячний    Не виставляю промов, щоб оцінили там їх?.. Все це іде в небуття! Я ж — вічної слави шукаю,    Щоб моя пісня була завжди в людей на устах. Іда допоки стоїть — буде жити співець меонійський{55}, [10]   Поки стрімкий Сімоент хвилю до моря жене. Житиме й з Аскри поет, поки соком повниться гроно,    Поки на ниві під серп колос Церери іде. Та й Баттіада ім’я немовкним буде у світі:    Слави майстерністю він — не даруванням зажив. Так і Кекропа котурн на сцені не знатиме зносу.    З сонцем і місяцем вік буде тривати й Арат. Раб допоки — брехун, хитра — звідниця, батько — суворий,    Звабна — жінка чужа, житиме доти й Менандр. Енній, невправний іще, поривний Акцій широку [20]   Славу собі здобули, що протриває віки. Хто б то Варрона забув і перше судно, й Есоніда,    Що за руном золотим славний очолив похід? Так і високий Лукреція хист: хіба як настане    Цілому світу кінець, відгомонить його спів. Тітір, плоди й Енеєва міць будуть жити у книгах,    Поки над світом усім головуватиме Рим. Доки ще факел і лук — оружжя в руках Купідона,    Житимуть доти й твої, вчений Тібулле, рядки. Буде відомий і Галл на крайньому Заході й Сході — [30]   Буде відомою з ним — і Лікоріда його. Тож коли час-руйнівник і ті скелі з’їдає, й залізний    Плуга терплячого зуб — смерті не знають пісні. Хай же уступлять пісням усі влáдарі, їхні тріумфи,    Й золотоносний Таг{56}, славні його береги. Люд хай пусте подивля, мені — аби злотоволосий    Феб зі свого джерела щедро раз по раз черпав. Лиш би зелений вінчав мене мирт, що морозу боїться,    Лиш би ось те, що пишу, радо коханець читав. Заздрість живих поїдає живцем; умремо — відступає. [40]   Кожен, яку заслужив, матиме шану тоді. Так-от і я, коли спопелить мене жар похоронний, —    Житиму: в пісні моїй — частка найкраща моя.