Выбрать главу
4
Я б аніколи не смів за зіпсуті звичáї стояти,    Блудним оружжям свого блуду б я не захищав. Тож зізнаюся (коли це добро — зізнаватись у хибах):    Що, божевільний, вчинив, зараз я викладу все. Я і ненавиджу, а все одно — не жадати не можу.    Те, чого б радо позбувсь, ой, як нелегко нести! Не вистачає снаги, щоб собою ж я міг керувати,    От мене й мчить бистрина, наче той човен хисткий. Та не одне щось чарує мене — тих зваб не злічити, [10]   Через які, вір-не-вір, — вічно закоханий я. От соромливо котрась із красунь свої очка опустить —    Я — вже в новому сильці: звабила цнота мене. Бачу, зухвалу якусь. Ну що ж, не селючка принаймні —    Певно б, на ложі м’якім повороткою була. Стріну сувору — «Сабінку вдає, — подумаю, — хоче,    Не подає лиш на вид, — бач, гордовита яка!» Та, що освічена, теж до смаку: визнається в науках;    Щирістю знадить і та, що й не лизнула наук. Інша похвалить мій вірш, Каллімаха — за грубого має, — [20]   Вірш мій подобався їй, вірша творцеві — вона. Ще якась інша — вірші мої, й мене, хто їх пише,    Ганить, а я залюбки з нею забаву б повів. Ця, звіддаля ще, ходою бере, а та — якась штивна,    Мужа їй доброго — й враз стане гнучкою вона. Цю — люблю через те, що так уже мило співає,    Що й під час співу таки губки б їй поцілував. Та — журливо торкає струну, так уміло, так чуйно:    Хто б то учених таких пальчиків не полюбив? Рухами зваблює ця: наче музика, рук її рухи, [30]   Глянути — ніжність одна: мовби не йде, а пливе. Що тут про себе скажу? Від будь-чого я запалаю.    Дай Гіпполіта{62} сюди — стане Пріапом і він. Як героїні колись, — ставна ти, високоросла? —    Що ж, усе ложе — твоє, тісно не буде тобі. Меду й при куцій лизну — схиляють обидві до блуду.    Куца чи росла — дарма: радий я цій, як і тій. Не причепурена ця? Причепýриться — оторопієш.    Прибрана? Так заодно й статки її оціни. Світла полонить мене, золотава — також полонить, [40]   Часто втішала мене й смаглої барви любов. Темним — на білій, мов сніг, дівочій шиї волоссям    Леда, перша з красунь, не вирізнялась хіба? Жовте воно? А хіба ж не таким променіла Аврора?..    Тільки б кохання було — я припасую зразок. Юність чарує мене, при старшій — теж не дрімаю:    Тій не бракує краси, розумом — старша бере. Втім, котру не візьми з-між цвіту жіночого в Римі, —    Кожну б я мати хотів, жодної не уступлю!
5
Ні, не вартує любов (одійди, луконосний Амуре!),    Щоб раз у раз я собі так ото смерті жадав! Рад покінчити з життям, лиш зраду твою пригадаю, —    Видно, твій жереб такий — мукою бути мені. Не перейняв я листа, очевидного доказу зради,    Не підстеріг, що тобі хтось подарунок робив. О, коли б я винував, не надіючись на перемогу!..    Та в моїй справі, на жаль, місця слабкого нема! Добре тому, хто милу свою без вагань захищає, [10]   Хто міг почути тверде: «Я не чинила того!» З кременю той, хто лиш свій чує біль і, жадаючи пальми,    Хоч би й кривава була, бруд на оскаржену ллє. Я ж — о горе мені! — я сам же, келих одклавши,    Бачив, тверезий, усе (ти була певна, що сплю), Бачив я: порухом брів тайкома ви перемовлялись,    Рідко звертались до слів — мову кивками вели; Не німували й очі твої; велемовним і стіл був,    Списаний густо вином; пальці були говіркі. Мову, хоча потайною була, до кінця зрозумів я: [20]   В кожному з порухів тих слово якесь пізнавав. Гості ледь не усі розійшлись. Із юрби гомінкої    Двоє чи троє лишень носом клювали іще. От я і вгледів тоді, безсоромні, ваші цілунки —    Вкупі не губками лиш, а язичками були. Так навіть рідна сестра не цілує поважного брата,    Так — хіба любка того, хто аж усох від жаги. Мабуть, і Феб не так цілував яснолицю Діану,    Так лиш Венера могла пестити Марса свого. «Що ти? — вигукнув я. — Кому віддаєш мою втіху?.. [30]   Хто позбавляв мене прав на володіння моє? Щастя зі мною діли, як ділю його я із тобою, —    Як зазіхнути посмів — третій на наше добро?» Гнів ті слова мені клав на язик; у провинної сором,    Бачу, рум’янцем густим геть усе личко залив. Небо Тіфона жона зарум’янює так; наречену    Погляд палкий жениха в барву вганяє таку. Так серед лілій троянда жахтить, такою є повня,    Як, зачарованих, вчвал силиться коней пустить. Кістка слонова така, як її, щоб од літ не пожовкла, [40]   У меонійськім краю{63} пурпуром барвлять жінки. Ось і вона тоді так (чи подібно) взялася рум’янцем,    Що додало їй краси, — сповнена чару була. В землю потупила зір — і це її прикрашало,    Смуток їй хмурив чоло — гарна хмурною була. Вже їй, од гніву сліпий, мав укладене рвати волосся,    Вже я нашкодити мав щічкам її чарівним — Марно! Глянув лишень — пориву мов не бувало:    Зваба жіноча міцним їй послужила щитом. Щойно я гнівом палав, за мить — благав на колінах, [50]   Щоб цілувала й мене, тільки не гірш, ніж його. Та, засміявшись, таки цілувала — так уже щиро,    Що й Громовержцеві з рук випав би месник-вогонь. Мучуся далі: «Цілунки такі відчував і той другий?..    Ні! — хочу вірити в те — гіршими ласував він». Так цілувала мене, як учив я, навіть солодше, —    Видно, своє щось, нове, в ті поцілунки внесла. Вабила, звабниця, тим, що своїми губками спрагло    Мій ти втягала язик, скільки могла, а я — твій. Та не в цілунках біда, не на них же я нарікаю, [60]   Хоч для своїх нарікань бачу причину й у них: Так — у постелі хіба навчилася ти цілувати…    Знати б, хто вчителем був: гарно, мабуть, заробляв.