7
Доки докори нові раз од разу я слухати маю?
Вже й остогидла мені зброя моя захисна.
Варто зирнути на верхні ряди в мармуровім театрі,
Вже дорікаєш: «Ага! Он котру оком пасеш!»
Варто й на мене зирнути якійсь, і то випадково, —
Вже щось вичитуєш ти, пильна, з обличчя її.
Жінку якусь похвалю — уже з нігтями мітиш у чуба,
Лаю — вважаєш: «Хитрун! От напускає ману!»
А зарум’янивсь: «Ти бач, охолов до мене, напевно»,
[10] Зблідну: «Когось покохав!» — підозріваєш мене.
Хай би й справді провину якусь я чув за собою:
Легше-бо кару нести, як по заслузі вона.
Ти ж без вини винуватиш мене, пусте тобі в ум йде,
Так-ото гнів свій ваги ти позбавляєш сама.
Глянь на осла-вуханя, на ту бідолашну тварину:
Скільки його не шмагай, він не перейде у чвал…
Ще одне: лаєш за те, що з майстринею зачісок хитрих,
Із Кіпассідою я… ложе твоє осквернив.
Будь я таким ласуном, то хіба ж, подумай, на служку,
[20] Служку просту — о боги! — міг би поквапитись я?..
Хто з-поміж вільних рабині б хотів? Кому було б мило
Плечі, де слід батога, брати в обійми свої?
Ще ж та служниця, додай, з умінням подиву гідним
Зачіски може робить — ціниш те вміння її.
Чи до тієї, що вірна тобі, залицятись безпечно?
Облизня б тут же схопив, вийшла б і справа на яв.
Тож і Венерою, й хлопця крилатого луком клянуся —
Класти на мене вину жодних не маєш підстав.
8
Ти, що могла б і сто сот укласти зачісок різних,
Ти, Кіпассідо, кому впору б чесати богинь,
Ти, що й до любощів хист, як я пересвідчився, маєш,
Більше мені помічна, ніж навіть пані своїй, —
Хто про зв’язок наш доніс, відкіль дізналась Корінна,
З ким до любовної гри в ліжко лягаєш не раз?
Може, рум’янець видав мене чи слово, зірвавшись,
Їй підказало, що ми бавимось потай тепер?..
Сам же я застерігав: зі служкою гра — небезпечна,
[10] Хто на ту стежку ступив — глузду бракує тому!
Втім, Брісеїди жадав, рабині, сам фессалієць{70};
Фебову жрицю кохав перший з мікенських вождів{71}.
Я — не могутній Ахілл, не Тантала внук, то чи мав би
Нехтувать тим, що колись миле було владарям?
Оком пильнішим на тебе колись-то твоя господиня
Глянула — й тут же тебе кинуло, бачив я, в жар.
Я зате не розгубивсь; пам’ятаєш, став присягатись,
Навіть Венеру саму кликав, щоб свідком була?
Вибач, богине, мені! Я не винен — криві ті присяги
[20] Нот дощовий нехай ген морем у безвість жене!
Ти ж, Кіпассідо, відваж за труд мені плату солодку:
Нині, смаглявко, до гри знов побіч мене лягай!
Що це ти брівки звела? Страхи снуєш свіжі, невдячна?
Замість обом водночас, краще служи одному.
А як відмовиш, дурненька, мені, — зізнавшись в усьому,
Я господині твоїй сам принесу каяття.
Все, Кіпассідо, я викладу їй: коли ми кохались
І в який спосіб, і де, й скільки разів це було.
9
Ти, що на гнів свій палкий не скупишся для мене, Амуре,
Хлопче, що в грудях моїх, лежню, гніздо собі звив!
Що ж мене кривдиш усе, хоч твоїх таборів я ніколи
Не покидав, та чомусь тут таки й ран зазнаю!
Факелом палиш — своїх, у своїх же — стріли пускаєш…
Що то за слава така? Краще долай ворогів!
От гемонійця{72} візьми: свого друга вдаривши списом,
Він же для рани йому засіб подав помічний.
Глянь на ловця: переслідує здобич, а наздогнавши, —
[10] І не торкнеться її — іншу догнати спішить.
Нас, підлеглих твоїх, діймаєш ти своїм луком,
А до зухвальця — чому млява правиця твоя?
Що то за втіха — об голі кістки стрілу притупляти?
Геть од любові я всох — голі зостались кістки.
Стільки довкола мужів і стільки жінок без любові —
Там попітніти б тобі, щоб заслужити тріумф!
Рим, якби сил не зібрав, у світ широкий не рушив, —
Досі пишався б хіба крівлями з очеретин.
Воїн за вислугу літ отримує, втомлений, поле.
[20] Кінь, що мету обгинав{73}, — на пасовищі уже.
Під окриттям на підпорах стоять розхитані судна,
Хто вже з арени зійшов — меч дерев’яний бере{74}.
Тож і мені, хто своє відслужив у жінок, у любові,
На відпочинок піти — чи не найвища пора?