Годі й придумати щось — твердо ногою ступить?Нині б ті крила мені, що з ними нащадок Даная{118} Голову, в зміях усю, сміло мечем одрубав!Чи колісницю, що з неї в іще необроблену землю Кинуто вперше було щедрий Церерин засів{119}!Та не пора мені тут на ті вигадки давніх поетів! Світ і не бачив тих див — і не побачить, либонь.Понад місткі береги перехлюпнувшись нині, потоку,[20] Знову до них повернись (вічно б тобі так пливти!).Вір, ти обурення б не переніс, якби стало відомо, Що через тебе отак бідний коханець баривсь.Саме потоки, однак, у коханні б мали сприяти: Саме потоки не раз чули любовну жагу.Кажуть, у Мелію, німфу віфінську, блідий закохався Інах{120}: жагою тоді бралась його холодінь.Два п’ятиліття не пробула ще Троя в облозі, Як захопила тебе, Ксанте, Неери краса.І чи не мусив Алфей, покохавши діву аркадську, [30] Різними землями ген хвилі котити свої?Кажуть, що й ти обіцяну Ксантові німфу Креусу Довго, Пенею, ховав десь аж у фтійській землі.Що про Асопа скажу?.. Про Асопа, кого полонила Феба відважна, що п’ять дочок на світ привела?А запитав би я, де, Ахелою, тепер твої роги, Ти б із жалем відповів: «Гнівний Геракл обламав!»Тут-бо не про Калідон, не про цілу Етолію йшлося — Ні! Деяніри лишень кожен із них домагавсь.Та й семигирлий Ніл, годувальник, що пильно ховає [40] Десь у далеких пісках витоки буйні свої,Кажуть, в Еванту, Асопа дочку, аж так закохався, Що пригасити жаги й у повноводдя не міг.Так Еніпей, щоб сухим міг обняти дочку Салмонея, Водам одринуть велів — води й відринули всі.Не омину і тебе, хто Аргейського Тібуру ниви Зрошує, посеред скель ложе проклавши собі, —Ілію ти покохав, хоч жахливий був вигляд у неї: Нігтя криваві сліди — і на волоссі, й лиці, —Дядька переступ і Марса вина її гнали, печальну,[50] Босу, хтозна-куди через безлюдні місця.Тут із поривчастих вод Анієн її вгледів бурливий — І, заглушаючи вир, так ось до неї озвавсь:«Іліє, що з владарів, од ідейського Лаомедонта Рід свій виводиш, — чому топчеш мій берег, сумна?Де твоє звичне вбрання? Чому одинока тут ходиш? Та й у волоссі чомусь білої стрічки нема.І через що, поясни, ти ридаєш, виплакуєш очі, Мов у нестямі, себе в груди оголені б’єш?Камінь, залізо було б, а не серце чутливе у того, [60] Хто на ті сльози твої без милосердя б дививсь!Іліє, страх подолай! Палац мій чекає на тебе, Ріки вшанують тебе, Іліє, — страх подолай!Сотня й над сотню німф — під твоєю буде рукою: Сотня й над сотню німф — у володіннях моїх.Не погордуй лише мною, молю, улюбленко Трої, — Більшим, аніж обіцяв, я обдарую тебе».Жалісно мовив. А та, у землю потупивши вічі, Плакала — наче дощем, лоно скропляла слізьми. Тричі бралась тікать — над глибінню тричі спинялась:[70] Далі — ні кроку, бо страх геть її вибив із сил.Щойно тоді на собі стала рвати безжально волосся, І нарікання такі з уст їй злітали тремких:«Чом не лягла я раніш у могилу батьківську прахом? Був би дівочим тоді той похоронний мій прах!Факел весільний мені, вчорашній весталці, тримати?.. Вогнища рідного вже, зганьбленій, не берегти?..Що ж я барюсь? Щоб усяк на блудницю вказував пальцем? Хай же зі мною на дно піде неслава моя!»Мовила — й очі, сповнені сліз, полою прикривши,[80] Вже без чуття, стрімголов кинулась у бистрину.Бог річковий в ока змиг підклав їй руки під груди — Й право на ложе своє, кажуть, законно їй дав.Так, імовірно, й ти в якійсь діві кохався, потоку, — Свідками ж ваших забав — лиш ті гаї та ліси.Доки я мовив таке, води ширшали і розливались: Річище втримати їх, хоч і містке, не могло.Чим я, шаленче, образив тебе? Чому відтягаєш, Ставши мені на шляху, мить обопільних утіх?Ще якби справжнім потоком ти був, якби гомоніла [90] Світом про славні твої витоки слава лунка…Ти ж — безіменний; води твої — струмки випадкові, В тебе ні власних джерел, ні свого ложа нема.Замість джерел тобі — зливи й сніги, що тануть весною, Всі ті багатства тобі млява зима подає.Тож або котиш свою каламуть під вогким, холодним Небом, або в спекоту куряву ложем женеш.Чи зачерпне тоді спраглий ходак із тебе водиці? Чи побажає тобі, вдячний: «Так вічно пливи!»?Ти — біда для отар, біда ще більша — для ниви; [100] Іншим це боляче, я ж — тут клопочуся своїм.Стільки ж то я про потоки, гай-гай, про хіть їхню мовив, Марно — аж сором бере! — ймення такі називав!Перед нікчемою тим я про Інаха, про Ахелоя Згадував, навіть твоє, Ніле, наводив ім’я!Врешті, на що заслужив, каламутний, того тобі зичу: Влітку — хай спека, взимі — хай тебе сушить мороз!