Выбрать главу
   Годі й придумати щось — твердо ногою ступить? Нині б ті крила мені, що з ними нащадок Даная{118}    Голову, в зміях усю, сміло мечем одрубав! Чи колісницю, що з неї в іще необроблену землю    Кинуто вперше було щедрий Церерин засів{119}! Та не пора мені тут на ті вигадки давніх поетів!    Світ і не бачив тих див — і не побачить, либонь. Понад місткі береги перехлюпнувшись нині, потоку, [20]   Знову до них повернись (вічно б тобі так пливти!). Вір, ти обурення б не переніс, якби стало відомо,    Що через тебе отак бідний коханець баривсь. Саме потоки, однак, у коханні б мали сприяти:    Саме потоки не раз чули любовну жагу. Кажуть, у Мелію, німфу віфінську, блідий закохався    Інах{120}: жагою тоді бралась його холодінь. Два п’ятиліття не пробула ще Троя в облозі,    Як захопила тебе, Ксанте, Неери краса. І чи не мусив Алфей, покохавши діву аркадську, [30]   Різними землями ген хвилі котити свої? Кажуть, що й ти обіцяну Ксантові німфу Креусу    Довго, Пенею, ховав десь аж у фтійській землі. Що про Асопа скажу?.. Про Асопа, кого полонила    Феба відважна, що п’ять дочок на світ привела? А запитав би я, де, Ахелою, тепер твої роги,    Ти б із жалем відповів: «Гнівний Геракл обламав!» Тут-бо не про Калідон, не про цілу Етолію йшлося —    Ні! Деяніри лишень кожен із них домагавсь. Та й семигирлий Ніл, годувальник, що пильно ховає [40]   Десь у далеких пісках витоки буйні свої, Кажуть, в Еванту, Асопа дочку, аж так закохався,    Що пригасити жаги й у повноводдя не міг. Так Еніпей, щоб сухим міг обняти дочку Салмонея,
   Водам одринуть велів — води й відринули всі. Не омину і тебе, хто Аргейського Тібуру ниви    Зрошує, посеред скель ложе проклавши собі, — Ілію ти покохав, хоч жахливий був вигляд у неї:    Нігтя криваві сліди — і на волоссі, й лиці, — Дядька переступ і Марса вина її гнали, печальну, [50]   Босу, хтозна-куди через безлюдні місця. Тут із поривчастих вод Анієн її вгледів бурливий —    І, заглушаючи вир, так ось до неї озвавсь: «Іліє, що з владарів, од ідейського Лаомедонта    Рід свій виводиш, — чому топчеш мій берег, сумна? Де твоє звичне вбрання? Чому одинока тут ходиш?    Та й у волоссі чомусь білої стрічки нема. І через що, поясни, ти ридаєш, виплакуєш очі,    Мов у нестямі, себе в груди оголені б’єш? Камінь, залізо було б, а не серце чутливе у того, [60]   Хто на ті сльози твої без милосердя б дививсь! Іліє, страх подолай! Палац мій чекає на тебе,    Ріки вшанують тебе, Іліє, — страх подолай! Сотня й над сотню німф — під твоєю буде рукою:    Сотня й над сотню німф — у володіннях моїх. Не погордуй лише мною, молю, улюбленко Трої, —    Більшим, аніж обіцяв, я обдарую тебе». Жалісно мовив. А та, у землю потупивши вічі,    Плакала — наче дощем, лоно скропляла слізьми. Тричі бралась тікать — над глибінню тричі спинялась: [70]   Далі — ні кроку, бо страх геть її вибив із сил. Щойно тоді на собі стала рвати безжально волосся,    І нарікання такі з уст їй злітали тремких: «Чом не лягла я раніш у могилу батьківську прахом?    Був би дівочим тоді той похоронний мій прах! Факел весільний мені, вчорашній весталці, тримати?..    Вогнища рідного вже, зганьбленій, не берегти?.. Що ж я барюсь? Щоб усяк на блудницю вказував пальцем?    Хай же зі мною на дно піде неслава моя!» Мовила — й очі, сповнені сліз, полою прикривши, [80]   Вже без чуття, стрімголов кинулась у бистрину. Бог річковий в ока змиг підклав їй руки під груди —    Й право на ложе своє, кажуть, законно їй дав. Так, імовірно, й ти в якійсь діві кохався, потоку, —    Свідками ж ваших забав — лиш ті гаї та ліси. Доки я мовив таке, води ширшали і розливались:    Річище втримати їх, хоч і містке, не могло. Чим я, шаленче, образив тебе? Чому відтягаєш,    Ставши мені на шляху, мить обопільних утіх? Ще якби справжнім потоком ти був, якби гомоніла [90]   Світом про славні твої витоки слава лунка… Ти ж — безіменний; води твої — струмки випадкові,    В тебе ні власних джерел, ні свого ложа нема. Замість джерел тобі — зливи й сніги, що тануть весною,    Всі ті багатства тобі млява зима подає. Тож або котиш свою каламуть під вогким, холодним    Небом, або в спекоту куряву ложем женеш. Чи зачерпне тоді спраглий ходак із тебе водиці?    Чи побажає тобі, вдячний: «Так вічно пливи!»? Ти — біда для отар, біда ще більша — для ниви; [100]   Іншим це боляче, я ж — тут клопочуся своїм. Стільки ж то я про потоки, гай-гай, про хіть їхню мовив,    Марно — аж сором бере! — ймення такі називав! Перед нікчемою тим я про Інаха, про Ахелоя    Згадував, навіть твоє, Ніле, наводив ім’я! Врешті, на що заслужив, каламутний, того тобі зичу:    Влітку — хай спека, взимі — хай тебе сушить мороз!