7
Чи не прекрасна вона? Чи зваби тонкої замало?
Чи не такої в богів часто випрошував я?
Все ж я в обіймах своїх тримав її, млявий, без діла, —
Ложа ганьбою я був — млявим, німим тягарем.
Хоч і хотів, та не міг; вона — не менше хотіла;
Що чоловіче, однак, — наче дрімало в мені.
Все-таки шию мою вона обвивала руками, —
Навіть у Фракії сніг білим таким не бува, —
Все-таки, як лиш могла, жагуче мене цілувала,
[10] Чув я, стегном до стегна, доторки звабні її.
Щось і шептала вона, й владарем своїм називала, —
Щоб розігріти мене — всі перебрала слова.
Тіла ж мого мов цикутою{121} хтось льодяною торкнувся —
Що мав робити, того, млявий, кажу, не робив.
Наче колода лежав, мов бовван, тягар безкорисний,
Сам, урешті, не знав, що ж то я: тіло чи тінь?
Що то на старості літ, як діждусь їх, буде зі мною,
Раз я у розквіті сил виявив неміч таку?
Та чи то розквіт? Одна лиш ганьба: чоловік же, юнак я,
[20] А побіч подруги хто?.. Ні чоловік, ні юнак…
От вона встала й пішла, мов до вічного вогнища — жриця,
Так, наче із дорогим братом прощалась сестра.
Щойно ж я двічі Хліді рудій, а тричі — білявій
Зміг прислужитись Пітó, три рази — й Лібі вгодив.
Ну, а Корінні аж дев’ять разів, слухняний коханець,
Став я в пригоді за ніч, хоч і недовга вона.
Чи фессалійська отрута мені так ослабила тіло?
Чи хто зурочив мене, зіллям нашкодив отак?
Може, накресливши ймення моє на червоному воску,
[30] Відьма ввігнала мені шпильку в печінку саму?
Від наговору й жита обертаються в трави безплідні,
Пересихають до дна врочені води джерел,
Падає жолудь з дубів, з лози виноградної — грона,
Дерево, хоч не трясеш, ронить незрілі плоди.
То чи не здатна лиха ворожба підкосити й людину?..
Видно, й мені через те сили не стало в ту ніч.
Сором іще долучивсь, не був він підмогою в ділі —
В ньому безсилля мого — друга причина була.
А якій вроді я приглядавсь, як горнувся до неї —
[40] Так-от сорочку хіба чує все тіло її.
Нестор{122} би став юнаком, коли б того тіла торкнувся,
Гніт незчисленних років скинув би з себе Тіфон…
Доля всміхалась мені, зі мною ж — їй не всміхнулась,
Як мені знову тепер, як же благати богів?
Ба, ще й образились, певно, вони: таким подарунком
Так скористатись, як я, — чи не образа для них?..
Що собі зичив — збулось: мене прийняла, цілувала,
Й тілом до тіла її (як уже ближче?) горнувсь —
Що з того щастя, однак? Без ужитку — що то за влада?
[50] Я — наче той скупердяй, що не торкнеться майна!..
Так і Тантал серед хвиль од спраги вічно вмліває
Й плоду повік не зірве, хоч під рукою той плід.
Так хіба той на зорі покидає красуню півсонну,
Хто поспішає у храм зріти безсмертних богів.
Чи не такі вже жагучі були її поцілунки?
Чи не на все спромоглась, щоб запалити мене?
Ба!.. Вона ж і дуби, і крицю могла б зворушити,
Навіть ті скелі глухі — стільки в ній ласки було!
Ну а тим паче — людину живу, юнака, чоловіка.
[60] Я ж ні живим у ту ніч, ні чоловіком не був.
Що б то дало, якби Фемій — глухим узявся співати?
А для Таміра{123}-сліпця став малювати митець?
Я вже таких собі втіх попридумував, нетерпеливий,
Стільки любовних забав на усілякі лади!
Тіло ж лежало моє, півживе-півмертве, тим часом,
В’яле ще більше, аніж ружі вчорашньої цвіт.
Нині ж (невчасно!) і свіже воно, і сповнене сили,
Нині вже діло нове — службу йому подавай.
Ні вже!.. Лежи тепер, сороме мій, моя частко найгірша,
[70] По обіцянках таких — так ти зі мною повівсь?!
Власника зрадив свого: безоружним лишивши на ложі,
Я через тебе ганьби й шкоди зазнав водночас —
От який з тебе вояк!.. А тебе ж моя любка рукою
Зволила пестити ще та спонукати до гри…
Та, коли способом жодним тебе не вдалось їй підняти
І про обов’язок твій, лежню, тобі нагадать, —
«Що то за жарти зі мною такі? — промовила гнівно, —
Може, тебе хтось тягнув, дурню, на ложе моє?..
Тут або вовну чаклунка якась проколола{124}, або вже
[80] З іншою так накохавсь, що ледве дишеш тепер!»
І, як була, розперезана, вмить зістрибнула з постелі, —
Я тільки слинку ковтнув, бачачи ніжки стрункі, —
А щоб служниця, бува, не вгадала, від чого той поспіх
(Це ж не любов, а ганьба!), то попросила води.