9
Раз оплакáли синів мати Мемнона й мати Ахілла,
Раз уже навіть богинь доля діймає така, —
Плачучи, й ти розпусти, Елегіє скорбна, волосся:
Нині наймення твоє в лад із журбою{131} звучить!
Ось твій обранець, Тібулл, твоя, Елегіє, слава, —
Попелом, димом стає у похороннім вогні.
Он син Венери з сагайдаком порожнім ступає…
Зламаний лук у руці і без вогню смолоскип.
Глянь лише, як він іде, — додолу крильця, — нещасний,
[10] Як що є сил раз у раз б’є в голі груди себе?
Як, обважніле од сліз, поспадало на шию волосся,
Як через схлипи йому з уст добувається плач?
Кажуть, він так побивавсь, коли брата Енея ховали, —
З дому твого він таким, Юле{132}, виходив тоді.
Смертю Тібулла й Венера сама смутилась не менше,
Ніж у той день, коли вепр іклом уклав юнака{133}.
Кажуть, що й небо дбає про нас, натхненних поетів,
Дехто гадає, що нам дух божества не чужий.
Що з того? Смерть навісна — й на високе, бач, зазіхає, —
[20] З темряви тягне й до нас руки захланні свої.
Чим батько-мати, скажи, помогли ісмарійцю Орфею?
Що з того, що й хижаків піснею він чарував?
Лін — Орфеєві брат, і все ж, повідають, за Ліном
Плакала ліра лунка десь у дібровах-лісах.
І меонійця згадай — джерело невсихаюче пісні,
Вічно до нього співець буде хилити чоло, —
В темний Аверн і його занурила днина остання,
Лютого вогнища жар лиш його пісні не зжер.
Трої облога у ній, Пенелопи-жони у ній тканка:
[30] Що за всю днину натче — нишком розпустить за ніч.
Так Немесіди в віках, так Делії житиме ймення —
Ти оспівав їх обох — першу й останню любов.
Що ж ті жертви тепер? Що звуки єгипетських систрів?
Що то, скажіте, дає — в ложе самотнє лягать?
Бо, якщо доля лиха забирає найкращих, то де ж ті —
Вибачте за прямоту! — де справедливі боги?
Чесність шануєш — помреш; у храмі ти — з храму кістлява,
Як не задобрюй богів, тягне в могилу тебе.
Ти посвятився пісням? Поглянь-но, що від Тібулла
[40] Лишиться нині, співця, — урни маленької вміст.
Он похоронний вогонь охопив тебе, віщий поете, —
Як же то зважився він серцем живитись твоїм?..
Видно, й золочені храми богів зжирав би він легко,
Раз на блюзнірство таке не завагався піти!
Зріти того не змогла й володáрка святинь еріцинських —
Зір одвернула, а ще, кажуть, не втримала сліз.
Важко. Та краще вже так, ніж мав би незнаним, без шани
В землю чужинну лягти у феакійськім краю{134}.
Тут, коли гаснув уже, йому мати закрила застиглі
[50] Вічі й на прах дорогий склала останні дари.
Тут і сестра на собі розкуйовджене рвала волосся —
З матір’ю горе важке, розпач ділила вона.
Тут Немесіда була й твоя перша любов… Цілували…
Вогнища, ложа твого не покидали й на мить.
Мовила Делія, перша любов: «Щасливішим зі мною
Був ти; по-справжньому жив, доки до мене горнувсь!»
Їй Немесіда: «Навіщо мою ти оплакуєш втрату?
Таж не тебе, а мене, слабнучи, він обіймав».
Буде Тібулл в Єлисейських полях, якщо після смерті
[60] Ми — не одна лише тінь і не одне лиш ім’я!
Там, щоб зустріти його, вповивши плющем юні скроні,
З Кальвом{135}, що любий тобі, вчений Катулле, виходь!
Вийди ж і ти, раз хибна та вість, що зрадив ти друга,
Галле, що крові й життя власного не пощадив{136}!
З ними, Тібулле, й твоя нині тінь, раз тінь — не пусте щось,
Чесний між чесними, й ти — в їхньому гроні тепер.
Хай же в тій урні спокійно лежать останки поета,
Хай йому з ласки богів буде легкою земля!