5
Спека була. Серединну вже день завершив годину.
Геть розморило й мене — я на постелі приліг.
Крізь половинку віконниці, що притулялась нещільно,
Світло цідилось лишень, мов у гайку між гіллям.
Сутінь такою бува, як її ще підсвічує сонце,
Й досвіток, що на межі: вже він не ніч, ще не день.
Світло неясне таке, напівтінь, соромливим на руку:
Милого захистку тут цнота шукає тремка.
Бачу, Корінна ввійшла… Розпущена туніка вільно,
[10]
Вільно й волосся витке наче спливало з рамен.
Так-от у спальний покій, було, входила Семіраміда{16},
Так — і Лаїда{17}, що в ній стільки кохалось мужів.
Туніку з неї я зняв, хоч, прозора, й не заважала, —
Все ж, аби зняти її, трохи таки поборовсь,
Трохи, бо в тій боротьбі лиш я жадав перемоги,
Хто на поразку пристав — легко долати таких.
От і постала вона, вже оголена, переді мною —
Мов бездоганна різьба — жодної вади ніде.
Бачив усе я, торкавсь усього — і плечі, й рамена,
[20]
Й перса пружні, що, здалось, так і тяглись до долонь.
Як же полого од них, високих, живіт округлявся!
Як понад стегна гладкі плавно підносився стан!
Та хіба все опишу?.. А все було захвату гідне!
От я її й пригорнув, голу, до тіла свого.
Інше — знатиме всяк… Спітнілі, поснули ми побіч.
Тільки б частіше мене полудень тішив такий!
6
Стороже, що до дверей ланцюгом ганебно прип’ятий!
Засув відсунь, одхили двері ті кляті, прошу —
Це ж бо дрібниця така — лишень одхили, а я нишком,