Выбрать главу
   Лиш одхили їх, кажу, — якось проскочу бочком. Гарно до того довга любов мене достосувала:    Звівся на скіпочку я — вже не людина, а тінь. Як обійти охорону тихцем — любов напоумить    І на безпечні стежки стопи скерує мої. Ночі, було, я лякавсь: безтілесні снували примари, [10]   Хто в темноту ступав крок — мав за сміливця його. Та засміявсь Купідон, а з ним — його матінка ніжна:    «Буде, — додав жартома, — й з тебе сміливець такий!» Тут мене й стріла любов — не боюсь ані тіней крилатих,    Ні навперейми вночі хижо простягнених рук. Страх мій — це ти! Лиш тобі догоджаю, стороже-лежню:    Щоб спопелити мене — блискавка в тебе в руках. Глянь, а щоб глянути міг, відсунь же засув той клятий:    Бач, уже мокрий поріг — так я наплакався тут! Не пам’ятаєш, як, голий, чекаючи різки, тремтів ти, — [20]   Я ж твою паню просив, щоб не карала тебе. Так-ото сплачують борг?.. Така-то за послугу вдячність?    На щиросердне добро не відгукнутись добром? Не залишайсь у боргу! А вдячному — й дяка жадана;    Ніч мов на крилах летить — засув на дверях одсунь! Засув одсунь!.. Той ланцюг з себе скинути я тобі зичу,    Й щоб не як раб увесь час воду невольничу пив. Ти ж, до прохань глухий, ти сам, як той засув, — з заліза!..    Двері німують важкі, мовби їх зціпив мороз. Брами, засуви ті — рятунок містам, що в облозі, [30]   А коли мир довкруги, хто тобі збройно грозить? Як би ти ворога стрів, коли так зустрічаєш коханця?..    Ніч мов на крилах летить — засув на дверях одсунь! Не з вояками сюди, не оружно стою на порозі —    Сам я, а втім, і не сам: гнівний Амур при мені. Й навіть коли б я хотів, мені його вже не позбутись, —    Легше б із тілом своїм я розпрощатися міг. Отже, зі мною Амур, зі мною віночок, що з вогких    Кучерів зсунувсь, а ще — лагідний Вакх у душі. Хто ж би то зброї тієї лякавсь, не йшов їй назустріч? [40]   Ніч мов на крилах летить — засув на дверях одсунь! Мов і не чуєш… Чи сон (сконав би ти в ньому!) розносить,    Слух оминаючи твій, з вітром коханця слова? А пам’ятаєш, колись, як я прокрадався повз тебе,    Ти не дрімав, хоч зірки північ вістили глуху. Може, й не сам, а при любці своїй цю ніч ти проводиш, —    От і зрівняймо тепер — долю твою і мою!.. Щастя таке б мені — й ланцюгом тим не погордив би.    Ніч мов на крилах летить — засув на дверях одсунь! Що це, причулось мені?.. Чи двері таки зарипіли?.. [50]   Скреготом засув мені знак довгожданий подав? Ні… То вітру порив налетів зненацька на двері!..
   Горе! Надії мої з вітром розвіялись ген! Чи пам’ятаєш, Борею, як ти викрадав Орітію{18}? —    Вдар у ті двері глухі й нині потужним крилом! Тиша окутала Рим… У росяних намистинках    Ніч мов на крилах летить — засув на дверях одсунь! А не відсунеш — залізом, вогнем (зі мною — мій факел)    Двері долатиму ті — горді, глухі до благань! Ніч, і Вакх, і Амур терпеливості геть не навчають: [60]   Цноті — ніч кладе край; страхові — Вакх і Амур. Все перепробував я, але ти од дверей тих глухіший:    Як не просив, не грозив — наче горохом об мур. Ні, не прекрасної жінки поріг тобі сторожити б,    А при в’язничних тобі дверях недремно стоять! Ось уже росяну вісь поквапно жене Світлоносець{19},    Ось уже півень озвавсь — бідним до праці пора. Вже я тебе із хмурного чола знімаю, віночку, —    Біля жорстоких дверей аж до світанку лежи! Тут і помітить тебе, на поріг уранці ступивши, [70]   Владарка; як я страждав — будеш їй свідком німим. Ну, будь здоров, охоронче! Тобі таких мук би, неробо,    Що до коханої в дім не пропустив. Будь здоров! Будьте здорові й ви, дубові одвірки, пороги    Й двері, що з нелюдом тим — вартівником — заодно!
7
Поки пригаснув мій шал, якщо направду ти друг мій, —    Руки в заліза мені (так їм і треба!) закуй! Бо в тому шалі, сліпець, на кохану я замахнувся —    Сльози, покривджена, ллє.. От божевільна рука!.. Міг я тоді й на батьків найдорожчих зняти правицю,    Наче дикун, кулаком міг погрозити й богам. Що ж? Чи Аянт{20}, що в руці мав щита із семи шарів шкіри,    На пасовищі з мечем, буйний, не впав на овець? Чи нещасливий Орест{21}, що за батька на матері мстився, [10]   Зброю звести не посмів проти підземних богинь? Я ж — коханій своїй скуйовдив зачіску гарну —    Личила навіть така, навіть скуйовджена, їй, Кралі над краль!.. Такою, скажу, дичину гнала луком    Діва, Схенея дочка, серед менальських яруг; Сльози й критянка лила, коли Нот{22} вітрило Тесея    Гнав усе далі, а з ним — ті обіцянки пусті. Так і Кассандра{23}, — хай і стрічки священні в волосі, —    Впала, Мінерво, колись перед твоїм вівтарем. Хто тут «Безумче!» не скаже мені, хто — «Варваре лютий!» [20]   Лиш не вона: їй вуста острах раптовий скував. Тільки обличчям німим, без слів, мені докоряла,    Втім, її сльози без слів винесли вирок мені. Краще були б од рамен мені руки повідпадали,    Краще б я втратити мав добру частину себе! Сам проти себе я силу свою спрямував, божевільний, —    Не вгамувавши її, кари таки заслужив! Знати не хочу я вас, прислужники злочину, вбивства,    Руки! У пута мерщій! Пута вготовлено вам! От якби я з-між квіритів когось непримітного вдарив, [30]   То поплатився б, а тут — кривда владáрці моїй! Приклад зухвальства подав нам Тідід{24}: завдав він богині    Першим удар; нині — я злочин його повторив. Меншим злочинцем, одначе, був той: на ворога йшов-бо,    Я ж присягавсь їй: «Люблю», я ж їй і болю завдав. От і готуй переможну ходу, звитяжним вінчайся    Лавром і жертву складай Батькові вишніх богів{25}! Хай стоголоса юрба, біжучи при твоїй колісниці,    Славить за мужність тебе: гору над жінкою взяв! Хай твоя жертва сумна йде попереду, простоволоса, [40]   З остраху личко бліде, а на блідоті тій — кров. Краще б од губ моїх губки її синцями взялися,    Краще б мій зуб жартома знак їй на шиї лишив! Врешті, якщо я кипів, як скипає потік каламутний,    І поривався, сліпець, тільки за гнівом сліпим, — Чи лиш прикрикнуть не міг, — вона ж і так сторопіла, —    Замість грозитися їй, наче метати громи? Й туніку врешті на ній (не подвиг і це!) розірвати    Лиш до середини б міг — далі б і пояс не дав. Я ж (дикун дикуном!) над чолом за волосся вхопивши, [50]   Слід свого нігтя лишив на її ніжній щоці. Мов заніміла вона. На обличчі — ані кровинки,    Камінь пароських верхів{26} білим таким не бува. Я спостеріг, як нещасна тремтіла всім своїм тілом, —    Так на тополю тремку вітер не раз налетить. Так під Зефіром легким здригається очеретина,    Так, коли з півдня війне, збрижиться тиха вода. Далі їй стриматись годі було — пролилася сльозами,    Так із-під талих снігів струмінь живий забринить. Ось і відчув я тоді весь тягар свого дикого вчинку, [60]   Сльози ронила вона, я — наче кров’ю спливав. Тричі їй впасти до ніг (ану ж простить) поривався —    Тричі сахалась моїх, і недаремно, долонь. Ти ж у відплату, прошу (відплата — біль полікує),    Щоки й мені порани нігтиком гострим своїм! І не жалій ні очей, ні волосся мого, а що слабші    Руки твої — не біда: гнів тобі сили додасть. А щоб не муляв очей мого вчинку доказ ганебний, —    Знову, як гарне було, гарно волосся вклади!