12
Плачте над горем моїм! Без надії вернулись таблички:
«Нині, — читаю й тужу, — зустрічі не сподівайсь».
От і посмійся з прикмет: коли Напа, виходячи з дому,
Переступала поріг, тямлю, спіткнулась на нім.
Ще раз ітимеш — гляди, на порозі знов не спіткнися,
Щоб не торкнутись його, вище, уважно ступай.
Ви ж мені гетьте з очей, бридкі, лиховісні таблички!
Віснику горя мого, воску ненависний, геть!
Видно, ти зібраний був із цикути трійливого цвіту
[10] В Корсіці; з медом лихим, видно, потрапив сюди.
Мовби циноброю весь ти просяк, так густо рум’янивсь,
Та не червоним тебе — радше рум’яним назву.
Десь би на схресті доріг вам лежати, нікчемні таблички, —
Там і потрощив би вас колесом повіз важкий!
Той, хто вас вистругав з деревини, зробивши такими,
Мав, присягнути б я міг, руку недобру якусь.
Це ж саме дерево йшло на стовпи, щоб вішать нещасних,
Це ж — на хрести, щоб жахне діло виконував кат.
Це ж — і хрипких пугачів у похмурій тіні ховало,
[20] А між гіллям у гнізді — яйця сови й коршака.
Я ж їм своє почуття — яке божевілля! — довірив,
Я ж їх до любки послав — ніжне мереживо слів!
Краще б уже заповнити їх судовим пустослів’ям,
Щоб виконавець якийсь голос на ньому вправляв.
Краще б між тих табличок їм бути, які день при дневі
Зрошує слізьми скупар — пише видатки свої.
Не на словах я пізнав, що подвійні ви, але на ділі:
Двійка, саме те число, не обіцяє добра.
Чим же вгамую свій гнів? Побажаю, щоб вас, мов та миша,
[30] Старість точила гризька, віск — щоби плісню узявсь!..
13
Вже з Океану встає, полишаючи млявого мужа{46},
Злотоволоса{47}, а день — знов колісницею мчить.
Годі спішити, Авроро! Стривай!.. Птахи хай щорічно
Славлять Мемнонову{48} тінь у заповзятих боях.
Саме тепер насолоду б черпать у ніжних обіймах
Милої, саме тепер, поки так близько вона!
Солодко спиться тепер, повітря вологе, прозоре,
Пташка, вітаючи день, горлечком тонко дзвенить.
Годі спішити, немила мужам, дівчатам немила!
[10] Росяні віжки мерщій, рожеворука, стягни!
Поки ще ти не зійшла, плавець за сузір’ями стежить:
Обшири моря судном не навмання ж борознить.
Сходиш — і мандрівець, ще б поспав, та рушає в дорогу,
Воїн — грізну до рук поспіхом зброю бере.
Першою ти рільника із двозубцем бачиш у полі,
Першою ти під ярмо кличеш повільних волів.
Сонних хлоп’ят оддаєш вчителям, щоб вони при науці
Прутом раз по раз сікли їхні долоні м’які.
Ти посилаєш на суд поручителя, де непоправних
[20] Прикрощів кожне слівце може завдати йому.
І оборонцеві ти, і судді так само немила:
Мусять і цей, як і той, з досвітку братись до справ.
Хай лише прялі рука відкладе веретено — про вовну
Ще не допрядену їй ти нагадати спішиш.
Годі б уже… Але те, щоб дівчина зрання вставала, —
Той лише стерпить, кому, видно, й не снилась вона.
Скільки разів я бажав, щоб ніч тобі не корилась,
Щоб не тікали зірки перед обличчям твоїм!
Скільки разів я бажав, щоб вітри тобі вісь ізломили,
[30] Щоб легконогий рисак на хмаровищі спіткнувсь!
Заздрісна, не поспішай! А що син твій смаглої барви —
Це через тебе, бо в нім — серця твого чорнота.
Чи ж до Кефала{49} воно не палало любов’ю, чи, може,
Нині не відає світ про легковажність твою?
О, коли б міг нам Тіфон оповісти хоч дещо про тебе, —
Вперше б ганебну таку байку почули боги.
Все ти тікаєш; ще б пак: ізсушив його вік безконечний.
О, як зненавидів він ту колісницю твою!
Чи не гукнула б і ти, обнявши якогось Кефала,
[40] Коням нічним: «Не спішіть! Годі-бо квапитись так!»
Я в тому винен, що муж твій охляв?.. Чи ж я тобі радив
Брати старого? Чому ж — я маю кару нести?
Як, пригадай собі, сон юнака пильнувала Селена{50},
Хоч і з тобою в красі легко змагатись могла.
Таж навіть Батько богів, щоб тебе так часто не зріти,
Дві з’єднав ночі в одну, довгу, — собі догодив.
Край тут поклав я докорам своїм… Вона, мов почувши,
Аж зашарілась, та день не опізнився, на жаль.