Книга друга
1
Склав я і це, син водами славного краю пелігнів,
Я, хто й своє оспівав байдикування — Назон,
Так сам Амур повелів. Тут не місце вам, жони поважні, —
Зразу кажу: не для вас ці легковажні рядки —
Спрагла обранця свого наречена мене хай читає,
Хай — недосвідчений ще, в першій любові, хлопчак.
А з юнаків хтось, що, як і я, поцілений з лука,
Вгледівши в вірші тому щось від своєї жаги,
«Як це, — хай подивується він, — міг поет той учений
[10]
Знати пригоди мої, щоб оспівати їх так?»
Я ж про небесні бої, про сторукого Гігеса, тямлю,
Співом озвавсь голосним (не бракувало снаги!) —
Як відплатила Земля і як опинивсь на Олімпі
Й разом із Оссою впав із височин Пеліон{57}.
Мав я і хмари, й грім у руці з Громовержцем нарівні —
Гримнути б добре він міг, неба свого захисник!
Та не впустила любка мене — й громи я зневажив,
Про Громовержця забув — вилетів із голови.
Вибач, Юпітере! Зброя твоя ні на що не згодилась:
[20]
Двері глухими були навіть до грому твого.
Тут я за зброю свою — за вмовляння, елегії взявся,
Ласкою слів подолав твердість сувору дверей.
Пісня{58} спроможна стягти навіть місяця роги криваві
Й Фебових білих, мов сніг, коней вернути назад;
Пісня отруйну змію може збавити вбивчого зуба,
До свого витоку знов здатна погнати ріку.
Будь-які засуви пісня зіб’є — і навстіж розчинить
Будь-які двері, хоча б тесані з дуба були.
Що то мені б дало — вславляти Ахілла прудкого?
[30]
Чим допоміг би мені той а чи інший Атрід{59}?
Чим — у боях, дорогах гартований? Чим — нещасливий
Гектор, що тіло його коні в пилу волокли?..
Інша річ — та, що славлю в піснях ясну її вроду:
Радо сама йде до рук — винагорода співця.
Щедра для мене платня! Прощавайте, героїв імення!
Вашої величі блиск, вірте, не вабить мене!
Тільки б до віршів моїх ви горнулися, милі красуні, —
Їх укладаю не я — рум’янощокий Амур.
2
Ти, що свою господиню всякчас бережеш, Багоаде,
Вільну хвилину знайди — дещо до діла скажу.
Вчора в альтанці дів Данаїд{60} я жінку помітив —
Там на дозвіллі вона знай походжала собі.
От я слівце їй черкнув: «Зустрінемось?» — «Змоги не маю» —
Відпис був стислий, а ще, видно, тремтіла рука.
Перепитав я, чому, — пояснила, що так уже пильно,
Що й не склепляєш очей, службу справляєш свою.
Не наривайся на гнів, коли глузду в тебе не бракне:
[10]
Всяк, хто боїться кого, — скону бажає йому.
Та й чоловік її — пень: безглуздо ж те пильнувати,
З чого, пильнуй-не пильнуй, крихти не візьме ніхто!
Втім, хай шаліє, сліпий од свого розуміння любові,
Цноту хай бачить у тій, що багатьом до смаку.
Дай їй вільніше дихнуть, нехай побавиться трохи:
Зробиш ту послугу їй — тим же віддячить тобі.
Спільником будь: прислужишся їй — зобов’язана буде,
Соромно йти на таке — ну то крізь пальці дивись.
Потай читає листа — вважай, що писала їй мати;
[20]
А незнайомця зустрінь, мовби знайомим він був.
Піде до подруги хворої — ти, хоч вона і не хвора,
Слово й своє приточи: важко бідненькій, мовляв.
Довго затрималась там — не чекай її довго: на груди
Звісивши голову, спи — тихо похропуй собі.
Не дізнавайсь, як шанують жінки лляношатну Ісіду{61},
І на півкруглий театр з острахом не поглядай.
Будеш за спільника у таїні — то й зиск буде гарний,
Тільки принишкни собі — от і вся праця твоя.
Спільник домом рядить, його люблять, його не карають,
[30]
Сильний він; інші — ніщо, гідна зневаги юрба.
Різне вигадує він, аби часом не випливла правда,
Владні обоє вони, й разом слугують одній.
Хай чоловік надутий, хмурний, а жіночці варто
Лиш усміхнутись йому — тут же годитиме їй.
Часом на тебе вона налетить, обізве спересердя
Катом, пустить з очей (вдавану, звісно) сльозу, —
Ти заперечуй, але — щоб вона брала все-таки гору.
Огріх придумай собі — правду в неправді ховай.
З тим і повага в людей, і маєтки ростимуть у тебе;
[40]
Швидко (лиш дій, як кажу) зможеш і волю купить.
Бачив не раз ти нашіптувача — ланцюга мав на шиї:
Хто віроломний, тому — місце в понурій тюрмі.
В водах шукає води, плоди, що тікають, хапає
Тантал: це кара за злий, за балакучий язик.
Надто вже пильно Іó допильновував сторож Юнони —
Нині — богиня вона, він — передчасно сконав.
Дехто аж сині од пут волочив, помітив я, ноги —
Лиш через те, що звістив мужа про зраду жони.
Мало такому! Бо ж двом нашкодив язик його злобний:
[50]
Мужа на біль наразив, а на неславу — жону.
Вір мені, геть не милі мужам жінок походеньки:
Вухо нагострює всяк, хоч і не радий те чуть.
Байдуже ставиться муж до жони — даремний донос твій,
Любить — то горя йому, ревний слуго, завдаси.
Як то нелегко провину чиюсь довести, хоч і явну! —
Захист ласкавий судді може й блудниця знайти.
Хоч би й сам спостеріг, та їй, не собі, він повірить, —
«Щось я, — буркне під ніс, — недобачати почав».
Витисне жінка сльозу — одразу гнівом прорветься:
[60]
«Ой же, заплатить мені той осоружний шептун!»
Що ж ти на програш ідеш? Різок у додачу скуштуєш,
Ну а вона — у судді… вже на колінах сидить!
Я ж за лихе не берусь, отрути — не підливаю,
А у правиці моїй гострий не зблискує меч.
Лиш одного я прошý: дозволь, щоб любив я спокійно, —
М’якшого щось чи бува, ніж те прохання моє?