4
Я б аніколи не смів за зіпсуті звичáї стояти,
Блудним оружжям свого блуду б я не захищав.
Тож зізнаюся (коли це добро — зізнаватись у хибах):
Що, божевільний, вчинив, зараз я викладу все.
Я і ненавиджу, а все одно — не жадати не можу.
Те, чого б радо позбувсь, ой, як нелегко нести!
Не вистачає снаги, щоб собою ж я міг керувати,
От мене й мчить бистрина, наче той човен хисткий.
Та не одне щось чарує мене — тих зваб не злічити,
[10] Через які, вір-не-вір, — вічно закоханий я.
От соромливо котрась із красунь свої очка опустить —
Я — вже в новому сильці: звабила цнота мене.
Бачу, зухвалу якусь. Ну що ж, не селючка принаймні —
Певно б, на ложі м’якім повороткою була.
Стріну сувору — «Сабінку вдає, — подумаю, — хоче,
Не подає лиш на вид, — бач, гордовита яка!»
Та, що освічена, теж до смаку: визнається в науках;
Щирістю знадить і та, що й не лизнула наук.
Інша похвалить мій вірш, Каллімаха — за грубого має, —
[20] Вірш мій подобався їй, вірша творцеві — вона.
Ще якась інша — вірші мої, й мене, хто їх пише,
Ганить, а я залюбки з нею забаву б повів.
Ця, звіддаля ще, ходою бере, а та — якась штивна,
Мужа їй доброго — й враз стане гнучкою вона.
Цю — люблю через те, що так уже мило співає,
Що й під час співу таки губки б їй поцілував.
Та — журливо торкає струну, так уміло, так чуйно:
Хто б то учених таких пальчиків не полюбив?
Рухами зваблює ця: наче музика, рук її рухи,
[30] Глянути — ніжність одна: мовби не йде, а пливе.
Що тут про себе скажу? Від будь-чого я запалаю.
Дай Гіпполіта{62} сюди — стане Пріапом і він.
Як героїні колись, — ставна ти, високоросла? —
Що ж, усе ложе — твоє, тісно не буде тобі.
Меду й при куцій лизну — схиляють обидві до блуду.
Куца чи росла — дарма: радий я цій, як і тій.
Не причепурена ця? Причепýриться — оторопієш.
Прибрана? Так заодно й статки її оціни.
Світла полонить мене, золотава — також полонить,
[40] Часто втішала мене й смаглої барви любов.
Темним — на білій, мов сніг, дівочій шиї волоссям
Леда, перша з красунь, не вирізнялась хіба?
Жовте воно? А хіба ж не таким променіла Аврора?..
Тільки б кохання було — я припасую зразок.
Юність чарує мене, при старшій — теж не дрімаю:
Тій не бракує краси, розумом — старша бере.
Втім, котру не візьми з-між цвіту жіночого в Римі, —
Кожну б я мати хотів, жодної не уступлю!
5
Ні, не вартує любов (одійди, луконосний Амуре!),
Щоб раз у раз я собі так ото смерті жадав!
Рад покінчити з життям, лиш зраду твою пригадаю, —
Видно, твій жереб такий — мукою бути мені.
Не перейняв я листа, очевидного доказу зради,
Не підстеріг, що тобі хтось подарунок робив.
О, коли б я винував, не надіючись на перемогу!..
Та в моїй справі, на жаль, місця слабкого нема!
Добре тому, хто милу свою без вагань захищає,
[10] Хто міг почути тверде: «Я не чинила того!»
З кременю той, хто лиш свій чує біль і, жадаючи пальми,
Хоч би й кривава була, бруд на оскаржену ллє.
Я ж — о горе мені! — я сам же, келих одклавши,
Бачив, тверезий, усе (ти була певна, що сплю),
Бачив я: порухом брів тайкома ви перемовлялись,
Рідко звертались до слів — мову кивками вели;
Не німували й очі твої; велемовним і стіл був,
Списаний густо вином; пальці були говіркі.
Мову, хоча потайною була, до кінця зрозумів я:
[20] В кожному з порухів тих слово якесь пізнавав.
Гості ледь не усі розійшлись. Із юрби гомінкої
Двоє чи троє лишень носом клювали іще.
От я і вгледів тоді, безсоромні, ваші цілунки —
Вкупі не губками лиш, а язичками були.
Так навіть рідна сестра не цілує поважного брата,
Так — хіба любка того, хто аж усох від жаги.
Мабуть, і Феб не так цілував яснолицю Діану,
Так лиш Венера могла пестити Марса свого.
«Що ти? — вигукнув я. — Кому віддаєш мою втіху?..
[30] Хто позбавляв мене прав на володіння моє?
Щастя зі мною діли, як ділю його я із тобою, —
Як зазіхнути посмів — третій на наше добро?»
Гнів ті слова мені клав на язик; у провинної сором,
Бачу, рум’янцем густим геть усе личко залив.
Небо Тіфона жона зарум’янює так; наречену
Погляд палкий жениха в барву вганяє таку.
Так серед лілій троянда жахтить, такою є повня,
Як, зачарованих, вчвал силиться коней пустить.
Кістка слонова така, як її, щоб од літ не пожовкла,
[40] У меонійськім краю{63} пурпуром барвлять жінки.
Ось і вона тоді так (чи подібно) взялася рум’янцем,
Що додало їй краси, — сповнена чару була.
В землю потупила зір — і це її прикрашало,
Смуток їй хмурив чоло — гарна хмурною була.
Вже їй, од гніву сліпий, мав укладене рвати волосся,
Вже я нашкодити мав щічкам її чарівним —
Марно! Глянув лишень — пориву мов не бувало:
Зваба жіноча міцним їй послужила щитом.
Щойно я гнівом палав, за мить — благав на колінах,
[50] Щоб цілувала й мене, тільки не гірш, ніж його.
Та, засміявшись, таки цілувала — так уже щиро,
Що й Громовержцеві з рук випав би месник-вогонь.
Мучуся далі: «Цілунки такі відчував і той другий?..
Ні! — хочу вірити в те — гіршими ласував він».
Так цілувала мене, як учив я, навіть солодше, —
Видно, своє щось, нове, в ті поцілунки внесла.
Вабила, звабниця, тим, що своїми губками спрагло
Мій ти втягала язик, скільки могла, а я — твій.
Та не в цілунках біда, не на них же я нарікаю,
[60] Хоч для своїх нарікань бачу причину й у них:
Так — у постелі хіба навчилася ти цілувати…
Знати б, хто вчителем був: гарно, мабуть, заробляв.