9а
Скаже з богів хтось: «Живи й не люби!» — подякую чемно:
Жінка — це зло, та яке ж миле й солодке те зло!..
Тільки-но я вдовольнюсь, і жага у серці пригасне —
Знов бідну душу мою вихор підхопить лихий.
Так, коли здиблений кінь, наосліп із вершником рине,
Спінений, вже він тоді не відчуває вузди.
Так, біля берега вже, запливаючи в гавань безпечну,
З вітром раптовим судно знову летить на глибінь.
Так ото носить мене Купідона подув непевний!
[10] Знову сягнув по стрілу бог пурпуровий — Амур.
Цілься у серце моє: безоружний — перед тобою,
Тут тобі вистачить сил і не здригнеться рука!
Стріли й самі вже в мене летять: сагайдак не таке вже
Місце звичне для них, як саме серце моє!
Все ж нещасливцем є той, хто ніч проспить непробудно,
Той, кому довге спання — то наче дар дорогий.
Дурню! Що ж таке сон, як не смерті холодної образ?
Часу доволі для сну кожному доля подасть!
Хай і надурює любка мене, щебечучи мило, —
[20] Із сподівання свого радість черпатиму я!
Хай то слух солодить, то докорами хай дошкуляє,
Хай то натішусь при ній, то, з’ївши облизня, йду.
Що перемінливий Марс — це від пасерба, від Купідона:
З нього зразок беручи, меч свій оголює Марс.
Ти — легковажність одна, як метелик — що там ті крильця?
Втіхи то щедро даєш, то забираєш нараз.
Тож, коли з ненькою гожою чуєш мене, Купідоне, —
В серці моєму всякчас, доки живу, владарюй!
Гурт жіночок, перелітна юрба, під твоїм буде берлом, —
[30] Так від народів обох шана пливтиме тобі.
10
Так, це від тебе колись, так-так, від тебе, Грецине{75},
Чув я, що двох водночас годі любити жінок.
Я через тебе в біді, через тебе впав, безоружний, —
Двох я — хіба не ганьба? — двох одночасно люблю.
Дві вони — кралі між краль, обидві — мов із малюнка,
Та й у мистецтві вони — рівні, як та, так і та.
Вродою вдатніша ця, але й та настільки ж удатна,
Більш до цієї горнусь, хоч до тієї не менш.
Дві мене мучать нараз, дві любові розколюють навпіл, —
[10] Так супротивні вітри бавляться в морі судном.
Що ж нескінченні подвоюєш ти, Еріцино{76}, страждання?
Може, щоб лиха сьорбнуть, мало кохати одну?
Лісу — листків додаєш? Зірок — мерехтливому небу?
До глибодонних морів — ще підливаєш води?
Втім, краще так, аніж нидіти б мав один, без любові, —
Ворогу б я побажав кроком суворим іти.
Ворогу б я побажав у порожній лежати постелі,
Де простягтися до сну не заважає ніхто.
Ну, а мені хай жорстока любов не дає загнивати —
[20] Тільки б не був я один ложа мого тягарем{77}!
Хай добиває мене (нікого ж ніде!) моя любка,
Як до снаги, то одна, а як ослабне — то дві!
Праці стане для двох: я стрункий і жилавий хлопець, —
Може, ваги не добрав, м’язи не мляві зате.
Твердості їм додає ще й природна жага насолоди —
Жінки, яка б не була, зроду я ще не підвів!
Часто цілісіньку ніч у постелі я бавився жваво,
Зранку — знову до гри, втоми немов не було.
Щасен, хто потрудивсь в обопільних змагах Венери!
[30] Рад би я в них полягти з волі безсмертних богів!
Хай свої груди вояк підставляє під стріли ворожі —
Кров’ю, що в битвах пролив, купить він славу собі.
Хай багатіє багач, хай, брехливий, сьорбне з того моря,
Що в ненаситі своїй стільки разів борознив!
Ну, а мене хай хвилюють хіба що справи любовні,
Хай серед них мене смерть на відпочинок пошле.
Хай в похоронний мій день, сльозу пустивши, хтось мовить:
«Смерть маєш саме таку, що увінчала життя».