11
Першою стежку хистку по морській здивованій хвилі
На пеліонській горі стята вказала сосна,
Що між ударами скель провезла, було, дорогоцінне
Руно, яке звіддаля вабило сяйвом рудим.
От коли б той корабель, — щоб ніхто веслом не бив хвилі, —
Арго, тоді затонув, згубних напившися вод!..{78}
Ось, покидаючи дім і прихильні пенати, і ложе,
Хоче Корінна ступить на небезпечні шляхи.
Будуть — о горе! — лячними й мені зефіри та еври,
[10]
І льодовитий Борей, і розгарячений Нот.
Не намилуєшся там ні містами, ні зеленню лісу —
Море зрадливе довкіл, синява всюди одна.
Там, серед моря, ні камінців не побачиш барвистих,
Ні черепашок: вони — тільки на вогкім піску.
Берег мережте лишень білих ніжок стежками, дівчата, —
Він лиш безпечний, а там, далі, — дороги сліпі.
Хай вам розказує хтось про звади вітрів, про Харібду
Й Скіллу{79}, про те, як між них піниться хвиля морська;
Як, наче леза з глибин, Керавнії скелі зринають,
[20]
Де там, в якій із заток, Сирта{80} Велика й Мала, —
Хай повідає вам хтось — ви слухайте: хто слухачем є,
Жодна негода тому не заподіє біди.
Пізно, коли вже відв’язано шнур, озиратись на берег:
Вигнуте днище судна в безкрай солоний летить.
А мореплавець, ворожих вітрів боячись ненастанно,
Поряд — рукою сягнуть — бачить і хвилю, і смерть.
Леди синів{81}, яснозорих близнят, молитимеш слізно,
Зойкнеш: «Ой, добре тому, хто на несхитній землі!»
Справді-бо краще собі прилягти та книжку гортати,
[30]
Ліру фракійську дзвінку часом узяти до рук.
Може, кажу щось пусте, чим вітри забавляться буйні, —
Хай Галатея{82} веде, приязна, твій корабель!
Вроду таку загубить, нереїди, — був би це злочин,
Ви учинили б його, ви і ваш батько — Нерей.
Не забувай лиш мене, з ходовим я жду тебе вітром,
Хай у вітрила твої, духу набравшись, він дме!
Море могутній Нерей хай до нашого берега хилить!
Війте до нього, вітри, хвилю до нього женіть!
Палко благай, щоб зефіри твоє напинали вітрило,
[40]
Лиш затріпоче — сама вміло скеровуй його!
Першим із берега знаний мені корабель я зауважу —
Й вигукну: «Ось він везе — бачите? — наших богів!»
Візьму на руки тебе. Ні числа, ні порядку в цілунках
Не пильнуватимем ми. Жертва подячна впаде.
Наче та постіль м’яка, буде слатись пісок перед нами,
Будь-який пагорбок нам правити буде за стіл.
Там за Ліеєм п’янким не одне мені, певно, розкажеш:
Як серед моря, було, ледь не втонув корабель,
Як ні непевна година нічна, ані Нот буревійний
[50]
Не зупинили тебе, поки до мене пливла.
Йнятиму віру всьому, хоч була б то вигадка чиста.
Врешті, чому б то я мав мрії своїй не годить?
Тільки б тим радісним днем, оздоба небес, Світлоносець,
Чвалом пустивши коня, швидше мені заяснів!
12
Я переміг! Увінчай-но чоло моє, лавре звитяжний!
Бо ж обнімаю-таки любу Корінну мою!
Хто лиш її не беріг — чоловік, і замки, і сторожа,
Щоб не підкрався хитрун, — всі проти мене були.
З-між перемог саме та найгучнішого варта тріумфу,
Де, не піднявши меча, здобич безкровно беруть.
Що там рови, що мури міські? Усе це — марниці:
Жінку, досвідчений вождь, жінку я нині здобув!
Як повалився Пергам по облозі десятилітній —
[10]
Скільки в Атрідів-братів слави тієї було?
Я ні з ким іншим її не ділю: плодами звитяги
Буду втішатися я, не якийсь інший вояк.
Сам я був за вождя, сам воїном був, піхотинцем,
Сам же й вершником був, сам і клейноди носив.
Доля до звершень моїх випадковості не домішала —
Гучно, тріумфе, ступай, світла турбото моя!
Привід війни не новий: не викрали б доньку Тіндара{83} —
Мир і Європи б тоді, й Азії не полишав.
І чи не жінка вином розгарячених диких лапітів{84}
[20]
І напівконей, було, в бійку ганебну втягла?
Жінка й у краї твоїм, справедливий Латине, троянцям
Поштовх дала{85} до нових кровопролитних боїв.
Жінка й тоді, коли Місто ще юним було, нацькувала{86}
Римлян на тестів — до рук грізну їм зброю дала.
За білосніжну телицю бики, сам бачив я, б’ються,
Збоку дивилася та — їм піддавала снаги.
З-між багатьох і мені, воякові, — але без убивства, —
Взяти звелів Купідон славні знамена свої.