13
Плоду, що в лоні твоїм визрівав, немудро позбувшись,
Зблідла Корінна лежить — бореться смерть із життям.
Рішення те, небезпечний той крок, укривала від мене —
Гнівом по праву киплю, гору ж — острах бере.
Плід той від мене вона понесла, принаймні, в те вірю:
Часто, що бути б могло, те я за дійсне беру.
Мати Ісідо, чий край — хлібодайні ниви Канопа{87},
І Паретоній, і Фар, в пальмах увесь, і Мемфіс,
Там, де стрімливий Ніл, широким річищем спливши,
[10] В море крізь сім своїх брам води вливає свої!
Систром твоїм заклинаю тебе й Анубіса{88} видом —
Хай шанобливо в віках служить Анубіс тобі,
Хай проповзає звільна змія довкола приносин,
Апіс{89} хай в почті твоїм, бог рогоносний, іде, —
Глянь милостиво сюди — в одній ти двох порятуєш:
Їй подаруєш життя, — ну, а вона вже — мені.
Часто при святі твоєму вона тобі в храмі служила,
Галли{90} тим часом, жерці, кров’ю кропили твій лавр.
Ти ж помагаєш вагітним жінкам, що їм роздуває
[20] Стан, нещодавно гнучкий, лона прихований плід.
Будь же прихильною й ти, молитви мої вчуй, Ілітіє{91}!
Вір мені, гідна вона ласку пізнати твою.
Сам, в білосніжному весь, обкурю тобі миром жертовник,
Сам подарунки до ніг, як обіцяв, покладу
Й напис посвятний додам: «Назон — за Корінни рятунок».
Ти ж для дарунку цього й напису місце вготуй.
І, якщо можна в тривозі такій давати поради, —
Більше, Корінно, не смій важити власним життям!
14
Що то за користь жінкам — не брати участі в битвах,
Не виступати в похід у щитоносних рядах?
Воєн не треба: своєю — себе ж вони зброєю ранять, —
Часто на долю свою сліпо здіймають меча!
Та, що незрілий плід виривати з утроби навчила,
В битві із власним життям мала б сама полягти.
Справді-бо: лиш через те, щоб живіт не поганили складки,
Для смертовбивства цього площу всипати піском?
У давнину так чинили б жінки — од того душогубства,
[10] Певно, до пня вже б давно вигинув рід наш людський.
Знов довелося б шукать, хто б каміння в пустельному світі
Кидав{92}, щоб роду людей дати початок новий.
Хто подолав би Пріамову рать, якби гожа Фетіда{93},
Моря богиня, свій плід не доплекала колись?
А коли б Ілія{94} в лоні тугім близнюків умертвила, —
Хто б то на пагорбах тих Місто владарне заклав?
Так і Венера: коли б, завагітнівши, вбила Енея, —
Досі б не знала земля, що таке — володарі.
Втім, не було б і тебе — такої краси! — якби мати
[20] Так учинила колись, як її донька — тепер.
Та навіть я, кому краще було б од любові сконати,
Дня б не побачив, якби ненька згубила мене.
Що ж виногроно з лози, коли ще незріле, стинати,
З гілки зелений ще плід так-от, без жалю, зривать?
Вичекай трохи — самі опадуть; хай росте, що родилось,
Не пожалкуєш об тім, бо нагорода — життя!
Що то за безум такий — копирсатися в лоні своєму,
А ненароджених ще — трійлом поїти їдким?
Всяк дорікає кров’ю синів колхідянці{95} гнівній;
[30] Кожному Ітіса жаль — ненька ж убила його!
Люті були матері! Але й привід для лютості мали:
Кров’ю своїх же дітей мстилися чоловікам.
Ну, а який же Терей чи Ясон спонукає вас нині
Так от, долаючи страх, зранювать лоно своє?
Не посягне на таке й у печерах вірменських тигриця,
Навіть левиця не вб’є, грізна, маляти свого, —
Чинять це… ніжні жінки, але — не безкарно для себе:
Часто, вбиваючи плід, гине убивця сама.
І як несуть її, щоб на вогонь, нечесану, скласти{96}, —
[40] Кожен покійниці вслід: «Так їй і треба!» — гука.
Ну, але хай ті слова розвіються в далях етерних,
А віщування мої будуть лиш звуком пустим!
Хай, милосердні боги, вона раз лише схибить безкарно,
Лиш один раз, а тоді, вдруге, — хай кару несе!