15
Перстню, що зблиснеш ось-ось на пальчику любки-красуні,
Свідку моєї жаги (в тому вся цінність твоя!),
Милим даруночком будь! Од радості вся заяснівши,
Хай на свій пальчик вона хутко надіне тебе.
Гарно так їй підійди, як мені вона гарно підходить,
Ніжно круг пальчика їй, наче віночок, обвийсь.
От пощастило тобі!.. Забавлятися буде тобою, —
Сам подарунок зробив — сам же і заздрю йому!..
От якби в перстень той діва Ееї{97} мене обернула
[10] Чи чародійник старий — житель Карпафських глибин{98}!
Тут же б запрагнув тебе, грудей торкнувся б, а далі —
Волю б лівиці я дав — нею б сягнув під поділ.
З пальця, тісний, зісковзнув би таки, припав би до лона,
Вже не кільцем, а грудьми (бо чарівник!) — до грудей.
Чи послужив би печаткою їй — для листів потаємних,
Щоб не чіплявсь камінця віск із таблички цупкий.
А якби прикрим був лист, я тулився б до вуст її вогких,
Тільки б писання того не запечатать мені.
В скриньку захоче покласти мене — не дам себе зняти:
[20] Тут же тіснішим кільцем довкола пальця зімкнусь.
Смутком-журбою тобі, моя зоре, повік хай не буду,
Пальчик твій без нарікань радо хай носить мене
Навіть тоді, коли в теплій воді омиватимеш тіло, —
Не постраждає ж у ній очко ясне — самоцвіт;
Голою будеш — і збуджена хіть збадьорить мої члени,
І, хоча перстень, але — як чоловік поведусь.
Що там ті мрії, однак? Рушай же, дарунку маленький!
Хай вона знає, що ти — вірності нашої знак!
16
Ось я в Сульмоні живу, в третині краю пелігнів,
Тут не просторо, але — води здорові довкіл.
Сонця близького жарінь хай до тріщин випалює землю,
Хай із висот палахтить лють Ікарійського пса{99}, —
Води проточні й тоді зволожують ниву пелігнів,
Буйно на ґрунті пухкім зелень буяє довкіл.
Щедра зерном тут земля, щедріша — на виногрона,
Видно подекуди тут навіть Паллади плоди{100}.
Де лиш струмочок дзюрчить — моріжок м’який зеленіє,
[10] Дерен вологій землі служить за тінь рятівну.
Тут лиш вогню мого брак… Та ні, я схибив на слові:
Мій-бо вогонь — при мені, одаль — причина вогню.
Хай мені б місце дали між Кастором і його братом, —
Я б і зірок не хотів — був би весь час при тобі.
Хай і по смерті тремтять, хай буде земля нелегкою
Тим, хто далеко проклав, аж поза обрій, шляхи!
Вже коли треба рушати кудись у далеку дорогу,
Хай би хоч за юнаком дівчина мусила йти.
Я от би й Альпи долав, де вітри й холоднеча, аби лиш
[20] Поряд Корінна ішла — легко б ішлося мені.
З милою перепливти я б наважився Сирти лівійські,
Дав би вітрило своє гнати непевним вітрам.
Не налякався б морських потвор, що під лоном дівочим
Гавкають, ані твоїх, скельна Малеє{101}, заток,
Ані Харібди, що судна глитне — і цілим потоком
Зригує воду морську й знов поглинає її.
Щойно ж покаже себе вітровладна сила Нептуна,
А доброзичних богів хвиля кудись однесе, —
Ти на рамена мені свої руки клади білосніжні —
[30] І попливу залюбки з милим, легким тягарем.
Часто, щоб бути з Геро{102}, закоханий плив на той берег;
Був би й тоді переплив, та не заблиснув ліхтар.
Але без тебе, хоча, де не глянь, тут ниви, багаті
На виноград, хоч довкіл — щедрі струмками поля,
Хоч рівчаками рільник собі в гості кличе водицю,
Хоч прохолодний вітрець кучері пестить дерев, —
Все ж не вславлятиму я цілющого краю пелігнів,
Батьківських, рідних мені, не величатиму нив, —
Скіфів хіба, дикунів-кілікійців, британців і скелі,
[40] Де Прометей залишив крові багряні сліди.
Горнеться в’яз до лози{103}, лоза — тримається в’яза.
От тільки з милою я часто в розлуці чомусь.
Не присягалась хіба і мною, й своїми очима,
Що наче зорі мені, — разом іти крізь життя?
Тільки ж дівочі слова — то лист, що з дерев облітає:
Хвилі та вітер із них роблять забаву собі.
Та коли ти зберегла бодай крихту уваги для мене, —
До обіцянок своїх час додавати й діла!
Щойно баскі рисаки бистрохідну рвонуть колісницю{104},
[50] Ти понад вихором грив віжками лясни сама!
Ви ж, гордовиті верхи, куди вона зверне, — присядьте!
Ви ж, по долинах витких, — будьте легкими, шляхи!