17
Хто б за генебне щось мав — догоджати дівчині милій,
Той уже, певно, й мені оголосив би: «Ганьба!»
Хай там! Аби лиш не так мене мучила та, що посіла
Паф і Кітеру{105}, де б’є пінява хвиля довкруж!
Тільки б ніжній своїй велительці здобиччю став я,
Раз уже доля така — кралі на здобич піти!
Врода вогню додає: Корінна різка, бо вродлива.
О, якби менше вона знала природу свою!..
Дзеркало винне! Від нього пиха: вона ж бо на себе,
[10] Лиш коли вбрана глядить і причепурена вся.
Хоч воно й так, хай врода тобі дає право безмежне, —
Врода сліпуча, що й мій владно приковує зір, —
Все ж, із собою зрівнявши мене, — цуратись не квапся:
З кращим (такий уже світ!) гірше йде в парі не раз.
Кажуть, що й Каліпсо, закохана, смертного мужа
Не відпускала, а він, знай, на своєму стояв.
Вірять, що фтійський владáр пізнав любов Нереїди,
Й що до Егерії в сні праведний Нума{106} горнувсь.
А до Венери — Вулкан, хоч він (каліка, та й годі!)
[20] Ногу коротшу тягнув, як від ковадла ступав.
Врешті, й елегії лад — нерівний, але з героїчним
Дещо коротший рядок гарно пліч-о-пліч ідуть.
Тож і мене, моя зоре, прийми, якого вже маєш,
І, що робити мені, приписи в ліжку давай!
Не посоромлю тебе, тягарем безкорисним не буду, —
Зайве було б і ховать нашу любов од людей.
Знаний не статками я: моя слава — вірші удатні,
Хто б то, скажи, не бажав бути хай згадкою в них?
Знаю таку: вона всюди себе видає за Корінну,
[30] Все б оддала, щоб таки справді Корінною буть!
В ложі одному, однак, чи дві різні ріки пливтимуть —
Щедрий тополями Пад{107} і прохолодний Еврот?
Хай і в своїх книжечках я співаю тільки про тебе!
Хай завдяки лиш тобі зблискує в пісні мій хист!..
18
Поки ти пісню свою доводиш до гніву Ахілла{108},
Й зброїш, мій Марку, мужів, що присягнули тобі, —
Я лиш розтрачую час, лінивець, під тінню Венери,
Славні дерзання мої ніжний ламає Амур.
Часто я любці казав: «Лиши мене в спóкої, врешті!»
Ще я не змовк, а вона — вже на колінах моїх.
Часто: «Таж сором…» — зітхав, — а вона, тамуючи сльози:
«Сором кохати мене?.. Ну й дожилась, дожилась!..»
Шию руками мені обів’є — все цілує й цілує,
[10] Поки мене не вкладуть ті поцілунки рясні.
От і подоланий я! Вже не зброю — домашні діяння
Та свої власні бої славити буду в піснях.
Мав я і скіпетр в руці{109}: трагедія нашим старанням
Виросла; їй і служив, скільки ставало снаги.
Висміяв паллу Амур, і котурни мальовані, й скіпетр,
Що його похапцем я, так по-домашньому, взяв.
І манівцем повело божество мене — любка гнівлива,
От я котурни й відклав — і тріумфує Амур.
Що до снаги, те роблю: научаю майстерно кохати
[20] (Втім, та наука тонка вчителю шкодить не раз)
Чи сную вірші про те, що Уліссові шле Пенелопа,
А чи, Філлідо, про твій, скривджена владарко, плач, —
А чи про те, що Паріс, Макарей, і Ясон безсердечний,
І Гіпполіт, і його батько читали колись;
Що промовляла, журна, з мечем у правиці Дідона,
Що — повелителька струн Лесбосу ліри — Сапфо.
Скоро вернувсь мій Сабін, об’їхавши світ, із собою
Він попривозив листи — відгуків слово живе.
Значить, Улісса печать упізнала жона його вірна,
[30] Мачуха Федра — до рук лист Гіпполіта взяла;
Благочестивий Еней відповів нещасливій Еліссі;
І до Філліди є лист, тільки б живою була!
До Гіпсіпіли прийшло від Ясона писання печальне;
Люблена, Фебові в храм ліру Сапфо хай складе.
Так-от і в пісні твоїй, хоч оспівуєш зброю, мій Макре,
Побіч із Марсом, бува, золотом блисне Амур.
Є там Паріс і жона-перелюбниця (славою — злочин!),
Є Лаодамія{110} ще, — з мужем померла вона…
Радше — я ж знаю тебе! — не бої, а кохання ти славиш, —
[40] І таки в мій, прийде час, табір ти перебіжиш!