Книга третя
1
Ліс предковічний стоїть, що роками не відав сокири, —
Віриться: тут божество має оселю свою.
Б’є між дерев джерело. Понад ним — глибока печера.
Серед гілля звідусіль солодко тужать пташки.
Поки проходжуюсь тут, окритий розлогою тінню,
З думкою: що ж то мені Муза нашепче моя, —
Бачу, Елегія йде: вузлом — пахуче волосся,
Ніжка — коротша одна, це я таки спостеріг.
Вид — хоч малюй: принадне лице, прозора накидка,
[10] Навіть у ваді ноги криється зваба якась.
Далі й Трагедія в довгім плащі ступає сягнисто:
Темне волосся крилом — на похмурному чолі.
Скіпетром в лівій руці, сувора, владно хитала,
Ногу (в котурнах була) їй обвивав ремінець.
«Ну, то коли покладеш, — почала вона, — край тій любові,
Ладен те саме весь час, млявий поете, товкти?
Де тільки п’ють, — усяк поведе про твою легковажність,
Де перехрестя доріг — всяк про ледачість твою.
Пальцем частенько вже вказує всяк на тебе, поета:
[20] Он, мовляв, той, кого бог жаром діймає, Амур.
Не помічаєш хіба, що ти — вже як байка для Риму,
Й сам же, собі на ганьбу, ще й підживляєш її.
Час на поважне звернуть, од тирса{111} черпати наснагу!
Досить уже зволікань! За величаве берись!
Хисту свого не марнуй, оспівуй діяння героїв, —
Скажеш, я знаю, що ти — пустощів повен своїх.
Дійсно, грайлива твоя для дівчат не скупилася Муза,
Тільки ж легкі ті лади — то сама юність була.
Нині старанням твоїм, Трагедія Римська, хай славлюсь,
[30] Хай у веліннях моїх зблисне натхнення твоє!» —
Мовила. І, як була, у своїх барвистих котурнах,
Голову рвучко тоді, пишноволоса, звела.
Та посміхнулась лишень і, скоса скинувши оком
(Миртову гілку, здалось, мала в правиці вона):
«Що ж, — відмовила їй, — вже так напираєш на мене?
Чи, без напору того, ти — уже справді не ти?
Чи ж і сама до нерівного розміру ти не вдалася?
Чи не моїм же вела віршем зі мною бої?..
Ні, до величних пісень — своїх мені не рівняти,
[40] Твій неозорий палац хатку затінить мою.
Я легковажна; турбота моя — Купідон легковажний;
Дбаю про скромне, своє, а за чуже не берусь.
Якби не я — була б грубуватою навіть Венера.
Їй, що є серця й снаги, неньці Амура, служу!
Де в чому все-таки вище стою: переносити можу
Навіть таке, що й тобі хмару жене на чоло.
Двері, що перед твоїм, хай який він, устоять котурном,
Я щебетанням своїм за якусь мить одчиню.
Як обійти сторожів — чи не я навчила Корінну,
[50] Як їй умінням тонким — грубі ламати замки,
Як із постелі ковзнуть, розв’язавши на туніці пояс,
І, щоб нечутно було, в тиші майнути нічній.
Я ж, пам’ятаю, не раз висіла на дверях жорстоких,
І з перехожих будь-хто міг прочитати мене.
Ще ж — бувало й таке — я пазуху служки, аж поки
Сторож не піде кудись, мала за сховок собі.
А, було, милій в дарунок мене ти послав на вродини…
В воду жбурнула вона, варварка, друзки одні!..
І чи не я твого хисту гінкий доглянула засів?
[60] Мій в тебе дар, а вже, бач, інша ним очі пасе».
Змовкли обидві. А я: «Обох вас молю, заклинаю, —
Лагідно слух прихиліть до боязких моїх слів!
Ти мені скіпетр у руку даєш, у котурни взуваєш —
Ось уже й слово гучне ладне злетіти із вуст…
Ця ж — любові моїй дає славу тривку… Залишайся
Й далі, ласкава, єднай довший — з коротшим рядком!
Дай хоча б крихту якусь, Трагедіє, часу співцеві:
Перед тобою — віки; крихтою — рада вона».
І пожаліла співця… Не вагайтесь, любощі ніжні,
[70] Поки дозвілля, а там — праця поважніша жде.
2
Не як цінитель кінних змагань сиджу я у цирку —