Все ж, кому зичиш вінка, й сам я за того молюсь.Щоб говорити з тобою я тут, щоб сидіти з тобою, Щоб пересвідчилась ти, як я тобою горю.Ти — в перегонах уся; я — весь у тобі: глядачі ми — Кожен, що миле йому, очі на тому й пасе.Ну й щасливець же той, за кого так вболіваєш! Як то вдалося йому ласки такої сягти?..Був би щасливцем тим я, то миттю б із загороди [10] Чвалом пустив рисаків, повен одваги, снаги.Віжками б ляснув не раз, бича їм дав би відчути, А поворот би промчав на волосок од стовпа.Та, спостерігши тебе, одразу б останніх став пасти: Із обімлілих долонь випали б віжки мені.Так і Пелоп колись мало не впав під списом пісейським, Лиш Гіпподамію{112} вздрів — рівну богиням красу.Все-таки він переміг — посприяла йому та красуня; Хай посприяла б отак подруга-любка й мені!Не відсувайся дарма: один у нас ряд, сидимо ми [20] Побіч — коханцям дає гарні можливості цирк!Гей, хто там справа! Годі-но вже турбувати сусідку! Їй неприємно, що ти трешся об неї плечем!Ти, що за нами сидиш, кістлявим коліном, довгалю, В спину їй так не впирайсь! От знахабнів тут усяк!Он твоя палла аж на пісок, надто довга, лягає, — Не підбереш, то я сам чемно її підберу.Заздрісник, той твій поділ! Такі ото ніжки ховати!.. Тільки б дивитись на них! Заздрісник, той твій поділ! Меланіон в Аталанти{113} прудкі уздрів її ніжки — [30] Й тут же запраглось йому ніжно погладити їх.Ніжки й Діані малюють такі: полу підібгавши, Смілого звіра жене — діва, сміліша сама.Їх ще не вздрівши, горю. А що робитиму, вздрівши?.. Живиш вогонь — вогнем, морю — води додаєш.Я ж із тих ніжок суджу, а що вже казати про інші Знади, що їх від очей одяг тонкий приховав.Хочеш, щоб я вітерцем тебе холодив час од часу, Щоб перед личком тобі віялом легко махав?А може, спека така не в повітрі — в серці моєму?[40] Може, до жінки жага в грудях моїх палахтить?.. Порох тим часом тонкий на твоєму вбранні осідає. Білого тіла, бридкий, навіть торкатись не смій!Втім, уже сяє похід! Хай уста й серця заніміють! Далі — в долоні плещіть! Золотом сяє похід!Першою — крила аж до землі — іде Перемога. Славна, до мене лети! Пальму коханцеві дай!Хто довіряє морям, хай Нептунові плеще в долоні! Я не прихильник води — на суходолі живу. Марсові-батьку, вояче, плещи! Ненавиджу зброю:[50] Мир до вподоби мені й подруга миру — любов!Фебе, сприяй віщунам, а ти — мисливцеві, Фебо! Шану, Мінерво, тобі руки умільців складуть.Хай селянин, Цереро, тобі складе й Вакхові шану, Вершник, кулачний боєць, Касторе, Поллуксе, — вам! Я — лиш тебе й хлоп’ят, твоїх лучників, славлю, Венеро, Тож починанням моїм, гожа богине, сприяй!Так моїй владарці мислі скеруй, щоб далася любити. Вчула Венера й кивком підбадьорила мене.Раз вже богиня кивнула, то й ти кивни мені: «Згода!» [60] Будеш (Венеро, пробач!) ти над богиню мені!Я ж усіма, що в поході цьому, присягаюсь богами — Хочу, щоб ти мені вік за володáрку була!..Ой, та тобі невигідно тут, бачу, ніжки звисають… Он поміж тих дощечок можна опору знайти. Відгомонів уже хід. Починаючи грища Великі, Претор{114} усі водночас перші четвірні пустив.Бачу обранця твого. Раз обрала — хай переможе! Коні, здається, самі чують, за кого стоїш.Гей, та що ж ти коней женеш од стовпа так далеко?[70] Он побіч нього промчав твій одчайдушний сусід! Що це ти робиш таке?.. За тебе ж вона вболіває!.. Лівою віжку, молю, лівою дужче напни!Вибрали ми лопуха!.. Відкличте ж невдаху, квірити! Тогою кожен махни, знак йому дай звідусіль!Вже подають… Але зачіску, ой, тобі збурять ті тоги — Ти нахились — я тебе мов під намет свій візьму.Та розчинилася знов перед кіньми гарячими брама — Від різнобарв’я вже знов замерехтіло в очах.Гей же, мчи першим, перемагай, попереду ж вільно![80] Милій моїй і мені, що забажали, — здійсни! Їй пощастило; мені — не хоче всміхнутися щастя. Він здобув пальму свою; я — здобуватиму ще.Бачу, всміхнулась; іскринка — в очах, а тут цього доста. В іншій місцині, колись, — ти усе інше додай.