3
Маєш тут, вір у богів… Зламала, невірна, присягу —
Вродою ж нині вона зблискує, як і колись!
Довгим волосся було, як вірність іще шанувала,
Є воно довгим, хоча — не побоялась богів.
Личко біленьке цвіло легким рожевим рум’янцем —
На білосніжне й тепер — ніжний лягає багрець.
А яка ніжка була! Та вона, мов у лялечки, й нині;
Вдатна, висока тоді, вдатна, висока — тепер.
В очках смішинки були — променились, наче ті зорі, —
[10] Ними в оману мене вводила, хитра, не раз…
Мабуть, присягу ламати жінкам боги дозволяють,
Мабуть, краса — це такóж не будь-яке божество.
Ще, пам’ятаю, очима клялась і своїми, й моїми —
Знову ж не їй, а мені котяться сльози з очей.
Що ж це, врешті, таке? Вона завдала вам образи,
Я ж за провину чужу… маю страждати, боги?..
Втім, ви й Кефея дочку{115} безвинно занапастили, —
Ненька ж її, не вона, славила вроду свою.
Може, не досить того, що свідки з вас нікудишні,
[20] Що насміялась вона з мене безкарно й з богів?
Маю ще й кару нести, знімаючи з неї провину?
Зраджений, зрадниці тій маю у жертву піти?..
Тож або «бог» — це слово пусте, одне страховидло,
Що легковірну юрбу здавна дурманить, або
Він таки є десь — тоді, як бачимо, він не байдужий
До жіночок, ось чому все їм — як з гуски вода.
Чоловікам же погрожує Марс мечем смертоносним,
Списом незборним у нас мітить Паллада сама,
Лук Аполлона гнучкий на нас спрямовує стріли,
[30] Навіть Юпітер для нас блискавку має в руці.
Краль не карають, дарма що ображені, жителі неба —
Тих-бо, хто їх не боявсь, мабуть, бояться самі.
Хто ж їм, раз таке є, буде пахощі в храмах палити?
Більшої зваги в душі мати б вам, чоловіки!
Вежі й гаї блискавичним вогнем уражає Юпітер,
Та не пускає вогнів у віроломних жінок.
Їх би й скарати усіх! А згоріла тільки Семела{116}:
З богом ласкава була — й занапастила себе.
А береглася б тоді і не підпустила б коханця, —
[40] То замість матері Зевс Вакха в собі б не носив.
Що тут жалітись, однак? Чому нарікаю на небо?
Таж і в богів є душа, очі є в них, як у нас!
Був би я богом — дозволив би сам ображати брехнею
Жіночці, кралі якійсь, навіть моє божество.
Сам присягав би, що жіночка та не ламала присяги,
Щоб не казали, що я — з грона жорстоких богів.
Лиш їхнім даром не зловживай: до сліз надто часто,
Мила, мене не доводь — виплачу ж очі свої!
4
Сторожа пильного, дурню, дарма при жінці тримаєш:
Кожна себе хай сама, скільки ума, береже.
Цноту шанує лиш та, що шанує її не від страху,
А через страх не грішить — то все одно, що грішить.
Тіло, скажімо, вберіг, а душа — таки чинить перелюб:
Що ж пильнувати таку, що у самій живе блуд?
Ба, тобі й тіла не вберегти, хоч усе б зачинив ти:
Хитрий спокусник в’юном якось таки прослизне!
Як заборони нема — буде менше блудниця блудити:
[10] Змога є — слабне у ній блуду насіння гидке.
Що ж заборони усі? То лише спонукання пороків.
Не заважатимеш їм — никнути будуть самі.
Так, закусивши вудила, бува, непокірний вуздечці,
Ще необ’їжджений кінь, наче та блискавка, мчить.
Та, лиш відчує вільнішу гнузду і вже не напнуті
Віжки на гриві густій, — тут же покірним стає.
На заборонене ласі ми всі: от хай якийсь лікар
Хворому скаже: «Не пий!» — гине вже той без води.
Сто на чолі — й на потилиці сто очей у зіркого
[20] Аргуса, й тільки Амур часто обходив його.
Дівою в спальню Данаю ввели; довкола — залізо
Й камінь, а все-таки й там матір’ю стала вона{117}.
А Пенелопа, хоча наглядач не стеріг її жоден, —
Серед стількох женихів цноту свою зберегла!
Знадне — що під замком, саме він крадія притягає:
Мало кому любе те, що під рукою лежить.
Часто не вродою жінка бере, а пристрастю мужа:
Щось, мовляв, є в ній таке, раз його так розпекла!
Жінці перелюб ціни додає: мов скарб той, пильнують;
[30] Більше тут важить сам страх, аніж принади її.
Крадена, що не кажіть, заборонена втіха — солодша;
Вабить нас та, що шепне, поцілувавши: «Боюсь!»
Проти закону, однак, під замком вільну жінку тримати,
Хай нетутешні лишень так-от, під страхом, живуть.
Тож, коли сторож шепне тобі: «Я не спускав з неї ока», —
То за цнотливість жони маєш хвалити… раба?
Гірш селюка того, хто переймається зрадою жінки:
Звичаїв Риму такий, видно, ніколи не знав.
Таж у початках його — позашлюбні Марса нащадки:
[40] Ілія ж двох привела — Ромула й Рема — на світ.
Хочеш цнотливої ти? То за вродою не розглядайся:
Вроди і цноти, повір, не поєднати ніяк.
Є в тебе ум — дай спокій жоні, не бурчи і не хмурся,
Правил, вимогливий муж, їй не встановлюй твердих.
Друзів її (хай скільки було б) вітай щиросердно —
Хоч невеликий це труд, вдячність велика зате:
Де лиш забава яка — будеш гостем поміж молодими,
Дома, хоч сам не давав, матимеш гарні дари.