5
Ніч була. Сон і мені зімкнув натомлені вічі.
Тут і наснилось таке, аж затремтіла душа.
Сонцем осяяний горб, дубовий гайок у підніжжі,
Різноголосся птахів поміж галуззям рясним.
Нижче, під гаєм, зеленню луг засліплював очі,
Пишну травицю його тихий струмок годував.
Сам я під листям дерев од спечного дня заховався,
Спека ж діймала мене навіть під листям дерев.
Тут і з’явилась нараз, квітучі смакуючи трави,
[10] Біла корова; на ній — ані пляминки ніде.
Білим таким не буває й сніг, що тільки-но випав
І по долинах іще водами збігти не встиг,
Чи молоко од вівці, що цівками в повну дійницю
Туго з набряклих дійок, піну збиваючи, б’є.
Був їй супутником бик — за мужа корові щасливій;
Побіч красуні-жони й він собі ліг на траву.
Доки полігував так і смачні пережовував трави,
Заново живлячись тим, що лиш недавно спожив, —
Сон його, видно, зморив — головою рогатою низько
[20] Він до землі нахиливсь — так мені снилось, кажу.
Бачу, ворона летить; ковзнувши легко в повітрі,
Сіла на зелень м’яку й каркнула, птаха хрипка.
Тричі корову дзьобнула вона й з грудей білосніжних
Шерсті скубнула пучок — цілий пучок білини.
Довго барилася та — й залишила бика і те місце,
На її грудях, однак, бачив я, кров запеклась.
А спостерігши, що одаль бики пасуться на травах, —
Одаль і справді паслись на пасовищі бики, —
Тут же помчала туди й сама, приєднавшись до стада,
[30] Весело стала скубти буйнозелену траву.
Тож поясни мені, хто б ти не був, кмітливий товмачу,
Зміст отих видив нічних — що означали б вони?
Так запитав я, а той, хто сни опівнічні тлумачить,
Мовив, — здавалось, кладе кожне із слів на вагу:
«Спека, що ти в холодок од неї втекти намагався,
Та утекти не вдалось, — то твоя пристрасть палка.
Біла корова — то любка твоя: білосніжні обоє;
Бик, що при ній був, — це ти, в ньому себе упізнай.
Груди ворона дзьобала їй — то це, зрозуміло, —
[40] Звідниця: любці твоїй розум дурманить стара.
А що лишила корова бика, хоча й не одразу, —
Знай, доведеться тобі в ліжку тремтіть одинцем.
На білосніжних грудях корови мітка багряна —
То не без плямки, вважай, та, що кохаєш її».
Мовив відгадувач снів — і відринула кров од обличчя,
Весь я немов зледенів, темінь на вічі лягла.
6
Бистрий потоку, вздовж берегів шуварами порослий!
Кваплюсь до милої я, — хоч на хвилину вгамуйсь!
Мосту ж ніде, та й порону нема, ні шнура, щоб на той бік
Якось дістатись мені, хвилю веслом не б’ючи.
Тямлю вузеньким тебе: на той бік — рукою подати,
Бо ж і водиці було — ледве що по кісточки.
Ринеш тепер, увібравши сніги сусіднього схилу,
Бурхають води твої, виром нуртують мутним.
Що то дало мені квапитись так, одпочинку не мати
[10] Й ночі за поспіхом тим не відрізняти від дня?
Щоб отак нудитись тут, не знаючи, як на той берег —