8
Хто ж то нині, скажіть, благородні мистецтва шанує?
Хто надбанням дорогим пісню солодку назве?
Хистом у давні часи, а не золотом люди пишались.
Нині, як грошей нема, значить, ти неук — і край!
Хвалить книжки мої любка моя. Та що мені з того?
Вірш мій впускає у дім, а віршувальника — ні.
Хвалить мене; та хвалений — двері хіба поцілує.
От і ходжу навмання в парі із хистом своїм.
А нещодавній вояк, доробившись ранами статку{125},
[10] Вершник, що кров’ю жививсь, нині при ній, а не я.
Як же ти можеш, зоре моя, обіймати такого?
Як у його, скажи, як, зоре, обіймах лежиш?
Ця голова — як не знаєш, то знай: до шолому навикла,
Бік, що при боці твоїм, — до горлоріза-меча.
Ліва рука з золотим (непідхожа й пізня окраса)
Перснем{126} — тримала щита, а на правиці, торкнись, —
Кров була, та чи її, людовбивчої, можеш торкнутись?
Де ж воно нині — гай-гай! — серце чутливе твоє?
Глянь на ті шрами його, на давні сліди рубанини, —
[20] Те, чим багатий тепер, — тілом собі заслужив.
Може, ще й хвалиться тим, що стільком перерізав горлянку, —
Все ж доторкаєшся ти, жадібна, до його рук!..
Я ж, котрий народивсь і Фебові, й Музам служити,
Вірші — дверям хіба, дверям голошу глухим!
Тож не моїй, в кого глузд, віддавайсь науці дозвільній —
Вчися стояти в рядах, за таборами іти.
Удосконалюєш вірш? Веди сотню першу до бою!
Щастя, Гомере, й тобі тут би всміхнутись могло!
Знавши, що золото — понад усе, звів діву Юпітер
[30] Й сам їй собою сплатив — став він дощем золотим{127}.
Доки платні не було, строгим батько був, донька — цнотлива:
Двері — цілісна мідь, вежа — залізо одне.
Та, лиш у золото перемінивсь розумний спокусник, —
Що повелів їй, те вмить діва послушно дала.
Ще коли древній Сатурн{128} щасливо правив на небі,
Різні скарби в глибині, в темряві крила земля.
Золото, срібло і мідь, і те ваговите залізо —
Все побіч манів було, не одгрібали ще їх.
Інша річ — дóбра земні: пшеницí колосились без плуга;
[40] Плід — на гіллі; у дуплі — меду по вінця було.
Землю тоді ще ніхто важким не прорізував ралом,
Та й землемір ще ніде меж не проводив на ній.
Моря не било весло, раз по раз пірнаючи в воду:
Смертному берег морський краєм мандрівки ставав.
Хитра природо людська, ти сама себе перехитрила:
Надто вигадлива ти — тільки ж на шкоду собі!
Нащо-бо навколо міст — укріплені вежами мури?
Нащо вкладаєш до рук братоубивчі мечі?
Море навіщо здалось? Суходолу замало? Рушай же
[50] В небо — там облаштуй третю посілість собі!
А таки варто туди, де святиню Квірін уже має,
Лібер, Алкід{129}, а до них — Цезар недавно піднявсь.
Не для посівів — у пошуках золота риємо землю.
Кров’ю, у лютих боях, воїн майна доробивсь.
Нині убогим до курії зась; усі почесті — в грошах,
В них і повага судді, й вершника гордість — у них.
Хай собі все заберуть — і Форум, і Марсове поле,
Хай будуть в їхніх руках мир і кривава війна, —
Не зазіхали б лишень, ненаситні, на любощі наші,
[60] Дещо б і нам, біднякам, у володіння дали!..
Хай би й сабінка сувора була — її, мов рабиню,
Дома триматиме той, в кого не бракне майна.
То мені сторож грозить, то вона чоловіка боїться,
А заплатити б я міг — зникли б обидва з очей.
О, якби месником був якийсь бог за кривди коханців, —
Кривдно добуте майно хай би на порох зітер!